Розділ 14: Нічна прогулянка

POVЛєна

 Зимові канікули як, зрештою, і будь-які інші, закінчилися надто швидко. Їхній вихор підхопив нас наприкінці грудня й переніс на початок січня, не давши як слід відпочити від уроків та домашніх завдань. Та я все ж встигла скучити за Ремусом, Мерлін, Алісою та навіть Лілі.

 Як приємно було знову обійняти подруг, перекинутися гострим слівцем з Маккінон пошепотітися з Янґ! Проте марними були мої сподівання, що після повернення в Гоґвортс мої стосунки з Люпином будуть такими ж чудовими як і раніше.

 Ремус продовжував мене уникати всіма можливими способами, не роблячи жодних спроб повернути наші відносини на колишній рівень. Я розуміла причину такої поведінки: хлопець думав, що тієї ночі він ледве не покалічив мене і тепер для моєї ж безпеки тримався подалі. Єдиним шляхом до примирення було моє зізнання в тому, що я знаю його пухнасту таємницю. Окрім цього треба було обов’язково пояснити, що я хочу бути й буду з ним не зважаючи ні на що. Ця справа потребувала делікатного підходу та вміння правильно добирати слова, якого мені так не вистачало в потрібний момент. Я боялася, що це може тільки погіршити наше становище, тому весь час відкладала розмову на потім.

 У з в’язку із складними стосунками з Люпином я все рідше проводила вільні вечори у Ґрифіндорській вітальні чи тим паче в бібліотеці. Натомість я почала гуляти замком, не рідко повертаючись за довго після відбою. Зважаючи на те, що таке захоплення з’явилося у мене недавно й на те, що новачкам щастить, я ще жодного разу не натрапила ні на Філча, ні на місіс Норіс, ні на Півза чи кого-небудь із професорів під час своїх нічних прогулянок. Але то було лише питання часу. Хоч я це і розуміла, навіть не думала припиняти свої щоденних вилазок — адреналін, котрий разом з кров’ю розливався по тілу, допомагав забути про проблеми, які переслідували мене вдень.

 От і зараз я скрадалася по вестибюлю, вирішуючи чи варто прогулятися біля Чорного озера чи ні, коли на дворі мінус двадцять вісім градусів за Цельсієм. Відповідь була очевидною, проте від одної думку про замерзле таємниче водоймище у сяйві місяця мої очі починали іскритися.

 Раптом я почула чиїсь кроки. Я швидко сховалася за лицарськими обладунками й, зачаївшись, намагалася роздивитися хто там є. У вестибюлі було темно, хоч в око стрельни, тож мені ледве вдалося роздивитися навіть згорблену фігуру, яка обережно наближалася до виходу із замку. Двері відчинилися і нічне світило на мить осяяло обличчя Северуса Снейпа, котрий уже вислизнув назовні.

 Повертатися назад чи бути виявленою мені аж ніяк не хотілося — слизеринець зіпсував всі мої плани. Не довго думаючи, я вирішила простежити за ним.

 «Марна справа ходити назирці за майбутнім подвійним агентом», — посварила я себе, уже виходячи на мороз.

 Ми йшли і йшли, лютий холод кусав мене за руки та носа, через що я вже не раз встигла пошкодувати, що не лишилася в замку, та непереборна цікавість вела мене все далі й далі. Ось ми проминули Чорне озеро і я всерйоз почала хвилюватися про те, що Снейп вирішив прогулятися опівнічним Забороненим лісом.

 Несподівано нічну тишу пронизало вовче виття і я усвідомила, що зараз має статися. Усе відбувалося швидко, не так як у фільмах, але викид адреналіну в кров змусив мене запам’ятати кожну деталь. З-під Войовничої верби, яка знаходилася поблизу нас, вирвався розміром з коня сірий вовк разом з Джеймсом у людській подобі. Від одного погляду на цього хижака, по моїй шкірі поповзли мурашки. Звір люто загарчав й кинувся на слизеринця, який, заклякши від страху та подиву, стояв неподалік. Ще мить і від нього залишилося б лише криваве місиво на снігу, але Поттер перекинувся на оленя й що є сили вдарив передніми ногами перевертня в груди. Вовк заскавчав і метнувся в таємний прохід під деревом. Снейп, нарешті оговтавшись, почав тікати.

 — Пертифікус Тоталус! — вигукнула я, чим видала себе і знерухомила хлопця.

 — Якого гіпогрифа, Вайт?! — прошепотів Сіріус, котрий вже стояв біля Джеймса.

 — Я просто вирішила прогулятись, а потім пішла за Снейпом і от я тут… — проказала я, плутаючись у словах. Все ж не кожного дня вовкулаків бачу.

 — Не смій нікому розповідати про те, що побачила! — сказав Джеймс. — Навіть Ані, чуєш? Дай незламну обітни…

 — Я знаю про те, що Рем перевертень вже давно, — перебила Поттера я.

 — Але як? — запитав Пітер, який щойно прийняв людську подобу.

 — Ми з Анею вирахували його зникнення, — пояснила йому я, навіть не помітивши, що назвала ім’я подруги. — Це зараз не має значення! Хтось із вас має бути з Ремусом, а хтось допомогти мені знешкодити Снейпа, поки весь Гоґвортс не дізнався!

 Благальні нотки в моєму голосі змусили хлопців довіритися мені. Поттер та Петіґрю повернулись до Люпина, а Блек залишився зі мною.

 — І що ти пропонуєш робити?

 — Ну, думаю, є лише один спосіб змусити його мовчати…

 — Слинявус, звісно, не найкраща людина в моєму житті, але нам не слід його вбивати, — перебив мене ґрифіндорець.

 — Зараз не час для жартів! — відмахнулася я. — Треба йому пам’ять стерти.

 — Забуттятус? Ми можемо перестаратися або ж стерти не те, що треба, — Сіріус вагався, та в цьому не було нічого дивного. Дане заклинання хоч і не належало до розряду складних, але потребувало довгих тренувань. Один неправильний порух міг спричинити справжню катастрофу.