Розділ 12: Я почуваюся монстром

«Monster» by Skillet

POVРемус

 В гоґвортській бібліотеці було як завжди тихо. Монотонно скрипіли учнівські пера, ледь чутно шелестіли сторінки книг. Свічки в читальні були зачакловані, тому горіли яскравіше й час від часу блимали своїми білими вогниками. Тут пахло багатолітнім пилом, старими книжками та чимось таким рідним, таким схожим на карамель. Я знав, кому належав цей запах — його власниця сиділа навпроти мене і, схилившись над пергаментом, старанно писала довжелезний реферат про інферіїв.

 Лєнине довге волосся кольору гречаного меду плавно спадало їй на спину і від легеньких порухів ледь помітно мерехтіло у світлі свічок. Одне пасмо вибилося із загального потоку й тепер колихалося від дихання дівчини, ніби просячи, щоб я заправив його їй за вухо.

 Я всміхнувся: мені чомусь завжди здавалося, що кохання — синонім слова страждання, що таким, як я ні в якому разі не можна закохуватися, бо ми — монстри… Але я ще жодного разу не видав себе перед Лєною, жодного разу не скривдив її і ніколи цього не зроблю.

 З Лєною так легко було розмовляти, сміятися та мовчати, коли немає чого сказати. Вона ніколи не питала про шрами, ніколи не намагалася довідатися, куди я зникаю щомісяця, ніби знала — це особисте. Ми ще ніколи не говорили один одному про свої почуття, але замість нас це казали погляди: короткі, кинуті крадькома, або ж довгі, без змоги чи бажання відвести очі, заховатися чи втекти. Ці погляди і такі моменти як зараз я збирав старанніше за найбожевільнішого колекціонера й складав на окрему поличку в моєму серці.

 — О, ти вже проснувся, — піднявши голову, сказала Лєна. — Вибач, що не розбудила, ти весь день виглядав таким втомленим…

 — Та нічого. Уже дописала реферат? — запитав я, оцінюючи його розміри.

 — Майже. Залишився тільки висновок, але я його напишу завтра, бо рука от-от відвалиться.

 — Добре, — сказав я, а сам вирішив завтра нагадати про це дівчині. Її звичка робити все в останню мить до добра не доведе.

 Ми швиденько зібрали речі й попрямували безлюдними коридорами до Ґрифіндорської вежі.

 Коли ми проходили повз велике панорамне вікно, дівчина зупинилася і мовила:

 — Ніч сьогодні така ясна! Завтра, напевне, мороз буде.

 Я також туди подивився і на безхмарному грудневому небі побачив яскравий повний місяць.

 «Як же я міг про це забути?!».

 Одного погляду на нічне світило було достатньо, щоб лють в мені розгорілася червоним полум’ям, ніби суха трава опівдні. Моє тіло охопив жар і я весь затремтів: звір, який досі спав глибоко всередині, почав роздирати мене, рвучись на волю.

 «Я не дам їй побачити мій темний бік!».

 — Лєно, мені треба йти, — ледве вимовив я і побіг геть, спотикаючись, перестрибуючи сходинки, намагаючись втекти від дівчини та монстра водночас.

 Але Вайт не відставала.

 — Ремусе! Що трапилося?! — гукала мені навздогін ґрифіндорка.

 «Я мушу її зупинити, щоб вона не пішла за мною далі й не постраждала».

 Я спинився і, обернувшись, глянув на Лєну лютим, майже божевільним поглядом дикого звіра:

 — Іди геть.

 Дівчина відсахнулася, подивившись мені в вічі, але не злякалася. В її світло-блакитних очах я побачив співчуття та розуміння. Я міг би дивитися на них вічно, але не зараз, не тоді, коли монстер в мені от-от переможе.

 Я біг не озираючись, тіло боліло так, ніби всі мої кістки ламали по черзі, а потім склеювали до купи косторостом і так без кінця і краю. Я тримався за свою свідомість з останніх сил, але все було марно. Не треба бути великим пророком, щоб здогадатися. На чиєму боці перевага.

 Врешті-решт, звір переможно загарчав, а я, втрачаючи останні сили, провалився у пітьму.