Розділ 5: Гоґвортс

POVЛєна

 Платформа дев’ять і три чверті була вщент заповнена учнями і їхніми батьками, які давали останні настанови своїм чадам. Чорно-червоний Гоґвортський експрес стояв на колії та заповнював чаклунський бік вокзалу густим білим паром.

 Я, Аня і Мінерва Макґонеґел, котра, щоб не привертати зайвої уваги, трансфігурувала свою зовнішність, стояли в натовпі.

 — Ну, що ж, дівчата! Сподіваюся, ви заробите багато очків для свого факультету! — намагалася перекричати натовп наша названа тітка.

 — Швидше, втратимо, — шепнула подруга мені на вухо.

 Почувся перший гудок потягу і ми, швидко обійнявши опікунку, разом з іншими юними чаклунами поспішили в нього заскочити.

 Загалом, під час поїздки не відбулося нічого цікавого, окрім того, що якась перелякана першокурсниця підсіла до нас в купе. Коли потяг прибув на кінцеву станцію «Ґоґсмід», то я разом з Анею, як і планував Дамблдор, разом з першокурсниками пішли за Геґрідом. Хтось із тих ліліпутиків пробурмотів в наш бік «ґобліни-переростки» і, звісно ж, випадково перечепився через Аніну ногу.

 З Чорного озера на замок відкривався просто чарівний краєвид. Побачивши його я навіть забула про те, як незручно було мені з подругою сидіти у човнику, який був розрахований на вдвічі менших людей.

 Минуло півтори години марудного стовбичення під цікавими поглядами учнів та вчителів, аж поки настала наша черга почути доленосний вирок Сортувального капелюха.

 — Маю честь вам представити ще двох наших нових учениць — Анну та Олену Вайт, котрі виграли грант на два роки навчання в Гоґвортсі, — пояснив Дамблдор причину нашої появи.

 За алфавітом першою була Аня, яку, після п’ятихвилинного мовчання, капелюх благополучно відправив у Ґрифіндор. Потім професорка Макґонеґел прочитала моє ім’я І я відчула, що не дійду до тієї старої табуретки, зомлію десь по дорозі, а потім помру від сорому. Не зважаючи на те, що коліна мої тремтіли, я таки дійшла до заповітної табуретки  і сіла на неї. Коли чаклунка надягла на мене Сортувального капелюха, то в моїй голові пролунав голос:

 — Ще одна гостя з іншого світу? Це що, мода така? Гмм… Я бачу доброту та чесність, Хельга цінувала такі якості. Хоча, стривайте, ти схильна до самопожертви, а для цього потрібна чимала відвага. Що ж… ҐРИФІНДОР!!! — загорлав капелюх і факультет сміливих вибухнув гучними оплесками. Мінерва ледве втрималася, щоб до них не приєднатися, та найбільше раділа моя найкраща подруга, яка, як і я, не хотіла аби нас розлучали.

 Бенкет скінчився якось аж надто швидко. Наприкінці Дамблдор виголосив свою щорічну промову, з якої ми не дізналися нічого нового. Після закінчення святкування першого вересня ми подалися до Ґрифіндорської вітальні, шлях до якої знайшли самостійно, завдяки липневим прогулянкам замком.

 — Тепер залишилося знайти двері, на яких будуть написані наші імена, — сказала Аня і ми почали шукати.

 — Лілі Еванс, Мерлін Маккінон, Аліса Янґ, Анна Вайт, Олена Вайт, — я в голос прочитала напис з нашими іменами й обмінялася з подругою враженими поглядами. Хто б міг подумати, що Албус Дамблдор умудриться поселити нас в одній кімнаті із такими відомими персонажами своєї епохи?

 Набравши повні груди повітря, я відчинила двері. Перед моїми очима постала кімната в червоно-золотих тонах з п’ятьма ліжками, біля яких стояли шафки і дверима, які, напевне, вели до ванної.

 На одному з таких ліжок сиділа мініатюрна дівчина з короткою стрижкою та великими карими очима.

 — Привіт! Моє ім’я Аня, а її — Лєна, —  одразу зреагувала моя найкраща подруга.

 — Приємно познайомитися, мене звуть Аліса Янґ, — дещо сором’язливо представилася наша сусідка.

 — Покажеш нам вільні ліжка? — попросила я і наша нова знайома вказала на ліжко біля входу та ванної кімнати. Зметикувавши, я швидко оцінила переваги та недоліки кожного й, поки Аня ловила ґав, зайняла місце біля входу з кімнати.

 Ми троє почали розпаковувати наші валізи. Побачивши, як Аліса витягла зі свого багажу клубок з нитками, Аня запитала:

 — Ти в’яжеш?

 — Так, мені дуже подобається. Воно… е-е-е… заспокоює нерви.

 — Якщо гарно виходить, — додала моя подруга і Янґ розсміялася.

 Далі вони продовжили обговорювати в’язання та я перестала слідкувати за ходом розмови, зосередивши на свої речах, більша половина яких жужмом валялася на ліжку.

 Мене відволік стук дверей об стінку —в кімнату влетіла світловолоса фурія. З голосним криком «Матуся!!!» вона загребла в обійми бідолашну Алісу, яка, судячи з усього, також рада була її бачити. Коли незнайомка відійшла від майбутньої місіс Лонґботом, я змогла краще її роздивитися. Зовнішністю дівчина нагадувала зразкову манекенницю «Victoria`s Secrets», щоправда, мала виразніші габарити. Доповнювало її образ біляве волосся середньої довжини та голубі очі, які зацікавлено на нас поглядали.

 — То ви — новенькі?

 — Типу, так, — відповіла їй Аня.

 В моїй голові промайнула думка, що вони можуть стати або найкращими подругами, або найзлішими ворогами — все  залежить від подальшого розвитку подій.

 — Цю невиховану даму звуть Мерлін Маккінон, — не витримавши сказала Янґ, і ми потисли один одному руки.