Розділ 3: Опікунка

POVЛєна

 Було перше серпня і я з Анею як завжди йшла на сніданок до Великої зали. Справа в тому, що постійно в Гоґвортсі жили тільки Дамблдор та Геґрід, а всі інші вчителі й завгосп затримувалися в замку на один тиждень довше, ніж учні, тож ми могли спокійно їсти разом з усіма, не боячись зайвих запитань.

 Ельфи-домовики накривали для нас двох стіл, котрий стояв біля лівої стіни і, швидше за все, належав факультету Слизерину. Та це не грало великої ролі: за яким столом ми не сиділи, їжа всеодоно була б так само неймовірно смачною. Чого тільки вартий був один лиш багет, якому позаздрила б будь-яка французька булочна.

 — Як думаєш, Дамблдор буде перевіряти «щезника»? — раптом запитала Аня. Сьогодні директор не прийшов снідати, тож вона могла спокійно поставити таке запитання.

 — Він завжди все перевіряє. А чому ти питаєш? Я бачила твої тренування і вони мали гарний результат.

 — Та я не про це, — махнула рукою дівчина. — Просто останні два дні ми тільки те й робимо, що вивчаємо Трансфігурацію, а я б так хотіла дізнатися результат тих війн з ґоблінами!

 — А-а-а, — протягнула я, все зрозумівши.

 Для мене не був секретом той факт, що Аня захоплюється як і магічною, так і звичайною історією. Я ж ставилася до неї нейтрально, але не погодитися з подругою, що відпочинок від постійного вивчення заклинань нам не завадить. Бо у мене вже, напевне, скоро кріпатура від повсякчасного махання паличкою з’явиться.

 Згадавши про час я мимоволі глянула на наручний годинник  та аж підскочила:

 — Аню, зараз за п’ятнадцять дев’ята! Ми запізнюємося!

                                                              ***

 Захекані, з розтріпаним волоссям, ми прийшли в кабінет директора саме вчасно. Останнього разу я так бігала в четвертому класі, коли хотіла дати під зад якомусь однокласнику.

 — Добрий ранок, пане директоре, — привіталися ми.

 — Вітаю, дівчата. В мене є гарна новина: я знайшов для вас опікунку. Сьогодні ви переїдете до неї, тому пакуйте валізи. Зустрінемося біля Головного входу через тридцять хвилин, — повідомив нам Дамблдор. — Детальніше розповім по дорозі.

 Не гаючи часу, Аня та я побігли до Кімнати на  вимогу і почали складати речі.

 Під час нашої першої розмови, Албус Дамблдор взяв з нас слово, що ми нікому не розповімо про те, ким ми є насправді. Це означало, що треба придумати легенду в стилі Гаррі Поттера: батьки померли, живемо з маґлівськими родичами. Але я з Анею ніяк не могли обрати варіант, який влаштовував нас обох, тому, зрештою, довірили цю справу Дамблдору. Єдине, про що нам вдалося домовитися, то це те, що відрікатися від українських коренів і змінювати імена ми не будемо.

 На місце зустрічі ми прийшли трохи раніше за директора Гоґвортсу, який з такої оказії переодягнувся в дорожню мантію. Коли ми порівняли ходу, то професор розпочав свою оповідь:

 — Ваша мати була українською чаклункою маґлівського походження, а батько — напівкровним шотландським чаклуном, від кого ви й успадкували прізвище Вайт. Навчалися ви у Приватній українській школі для магічно обдарованих. Потім ви виграли грант на два роки навчання в Гоґвортсі. В липні цього року ваші батьки загинули в автотрощі і вашою опікункою стала троюрідна тітка по лінії батька. Вона — поважний член Ордену Фенікса, у якої справді був троюрідний брат з подібною історією, але в нього не було дітей.

 Коли Дамблдор закінчив, то я зрозуміла, що ми зайшли в чаклунське селище Ґоґсмід.

 — Ми будемо являтися пліч-опліч? — здогадалася я.

 — Так, — підтвердив чаклун. — Але, як вам відомо, для цього нам потрібно буде вийти на окраїну Ґоґсміду, приблизно до шинку «Кабаняча голова».

 До «Кабанячої голови» ми йшли мовчки. Я все хотіла спитати Дамблдора про те, ким насправді є наша опікунка, але, знаючи про його любов до таємниць, я навіть не спробувала.

 Ми зупинилися біля старенької дерев’яної будівлі, яка дивом досі не розвалилася.

 — Міцно візьміть мене за руки і ні в якому разі не відпускайте, — наказав директор Гоґвортсу.

 Ми послухалися й все навколо ричало крутитися й змінювати обриси. Я заплющила очі і ще міцніше вчепилась в руку чаклуна. Мої груди ніби стисли сталеві обручі, здавалося я ось-ось задихнуся…

 ЛЯСЬ! І ми в трьох вже стояли на охайній маґлівській вуличці з приватними будинками.

 — Я думала, буде гірше, — сказала Аня. Неможливо було зрозуміти, що саме вона мала на увазі: вуличку, на якій ми опинилися чи сам процес телепортації.

 Дамблдор лиш посміхнувся та пішов уперед, а ми поспішили за ним.

 Він стишив ходу біля кованої брами, що вела до трьохповерхового цегляного будинку, який я не могла гарно роздивитися через високий живопліт, котрий обплітав паркан. З помахом його палички брама відчинилася й ми зайшли на подвір’я. Воно було невеликим, з ретельно підстриженим газоном і трьома розлогими кленами, між якими стояла лавка, за будинком.

 «Гарно, напевне, сидіти там в полудень з книжкою в руках», — подумала я.