Розділ 2: Граніт науки

POVЛєна

 На дворі стояла спека. Нещодавнє липневе сонце випалило кожну травинку, п’янкі пахощі яких по всіх-усюдах розносив легенький вітерець. Проте це скоро минеться. Спека спаде, сильнішатимуть вітри і настане серпень.

 Його наближення сповіщало, що новий навчальний рік вже не за горами. Та навряд чи Аня і я відчули б велику різницю, адже ми майже весь місяць тільки тим і займалися, що гризли граніт чаклунської науки.

 Наші кістки благополучно зрослися на наступний день після того, як ми отямилися й нам довелося переселятися із Гоґвортської лікарні в Кімнату на вимогу. Вона з нашого бажання перетворилася на затишну двокімнатну квартирку з ванною кімнатою. Там ми знайшли все необхідне, починаючи від пер та чорнил закінчуючи чудовим одягом.

 Після низки експериментів, проведених Дамблдором, виявилося, що цей світ наділив нас магічним даром. А це означало, що нам потрібні чарівні палички. Щоб не привертати зайвої уваги на алеї Діаґон директор Гоґвортсу вирішив відвести нас не до Олівандера, а до іншого майстра чарівних паличок —  Ґреоровича, якого, здається, у сьомій книжці розшукував Волдеморт.

 Палички ми обирали довго. Раз-у-раз вони вибухали, підпалювали чи розбивали щось у наших руках. Ані вже давно це набридло і вона час-від-часу бурмотіла щось подібне: «Нащо мені в Гоґвортсі навчатися? Буду разом з Філчем Мародерів ганяти!».

 Врешті-решт, Ґреґорович виніс нам дві палички в однакових футлярах. Аня взяла ту, що лежала зліва, а я — ту, що зправа. Коли ми махнули ними, то з їхніх кінчиків вилетіли білі блискавки, проте не завдали ніякої шкоди. Мене охопило відчуття всемогутності, з Анею коїлося те саме.

 — Ці чарівні палички я зробив ще на початку своєї кар’єри. Обидві семидюймові, мають в серцевині перо грозового птаха, але ліва — з горобини, а права — з вишні, — розповів Ґреґорович. — Використовуйте їх з розумом.

 З наступного дня Дамблдор взявся нас навчати всьому, починаючи від левітаційних чарів закінчуючи приготуванням Багатозільної настійки. Проблема полягала втому, що менш, ніж за два місяці ми мали вивчити все те, що нормальні учні за п’ять років. Але і тут директор Гоґвортсу зумів викрутитися: перед сніданком ми з Анею пили по склянці гіркого зілля, від якого отримана інформація одразу засвоювалась та запам’ятовувалась.

 Як не дивно, вчитися нам обом дуже подобалося і все вдавалося майже одразу. Спершу, ми думали, що це заслуга того зілля, але Дамблдор сказав, що навіть ідеально знаючи теорію, жоден чаклун не зможе виконати заклинання без тренувань і особливого хисту.

 Проте він навчав нас не всіх предметів. Ми лише поверхнево проходили Астрономію, яку обидві не збиралися вивчати на шостому курсі, не вивчали Віщування (на думку Дамблдора — безглуздий предмет) та інші додаткові предмети: Числомагію, Древні руни, Маґлознавство. Албус Дамблдор викладав нам лише теорію Догляду за магічними істотами, а практику — Геґрід. Щоправда, напіввелетень не знав, хто ми насправді такі.

 Звісно, що нам подобалися не всі предмети. Я ненавиділа Гербалогію за те, що в оранжереях потрібно було уважно слідкувати, щоб ніяка м’ясоїдна рослинка, поки ти проходиш повз, не надумала кусьнути тебе за бочок. А вони в нас, а особливо в мене, як жартувала Аня, були дуже апетитні, тому час-від-часу страждали. Подруга ж не могла терпіти Догляд за магічними істотами. «Я і звичайних істот не люблю, а тут ще й магічні! Я просто ніяк не врублюся: нащо мені знати, який період вагітності в самки різкопроривця? Я ж не збираюся у них пологи приймати!», — дратувалася Аня. А от я тварин любила і вони також приймали мене за свою. «Тебе просто еволюція оминула», — якось сказала Аня, коли єдиноріг, маючи вибір з чиєї руки поїсти цукру, обрав мене.

 Одним словом, нудно нам не було. Я майже не згадувала про сім’ю. Чомусь мені здавалося, що це все не на довго — ніби захоплива поїздка закордон, яка рано чи пізно закінчується. Але як воно там насправді буде? Побачимо…