Розділ 1: Пробудження

POVАня

В кімнаті було темно хоч в око стрельни, лише дві смужечки місячного сяйва пробивлися з-під жалюзі.

Звикнувши до темряви, я зрозуміла, що стою на краєчку власного ліжка. Але під ним не було вкритої килимом підлоги — замість неї чорніла безодня. Вона ніби кликала мене — це було настільки реалістично, що я буквально чула голоси, які з неї долинали. Від такого видовища в мене пішов мороз по шкірі.

Мені було страшно, але щось всередині підказувало, що я маю туди стрибнути. Вагання були страшнішими за страх перед невідомим, тому я зробила крок вперед і полетіла чи, швидше, почала падати.

***

Я дьоргнулася і різко розплющила очі. Яскраве денне світло мене сліпило, а серце пришвидшено билося в грудях після тривожного сну.

Роззирнувшись навколо, я зрозуміла, що знаходжуся не вдома. Лежала я на одному з численних лікарняних ліжок у просторому приміщенні. Воно мало великі стрілчасті вікна і стіни зроблені з невідомого мені світлого каменю. Із високої стелі звисали чотири масивні люстри, на яких замість ламп були свічки.

«Цікаво, як їх запалюють?», —  подумала я. Чомусь відсутність жодного натяку на електрику мене зовсім не здивувала.

 — Аню? Ти теж тут? — почула я знайомий голос.

Я повернула голову в бік, з якого він лунав, і побачила його власницю. Це була моя найкраща подруга — Лєна, яка також лежала на ліжку.

 — Не знаєш, як ми тут опинилися? І де ми? — запитала, я хоч розуміла, що навряд чи отримаю відповідь, яка задовольнить мою цікавість.

 — Не маю зеленого поняття. Ми, судячи з усього, в якійсь доісторичній лікарні.

 Я кивнула, погоджуючись з подругою.

 Жодній з нас не спадало на думку, що це просто сон. Усе навколо було реалістичним і деталізованим, а не розмитим й фрагментованим, тобто  таким, яким люди зазвичай бачать світ у сновидіннях. І це лише все ускладнювало.

 — Лєно, думаю нам варто все розвідати доти, доки не з’явилися тутешні мешканці.

 — Давай, — підтримала мене дівчина і ми обидві спробували встати з ліжок.

 На мої дії тіло відгукнулося пекучим болем, тому я голосно зойкнула й негайно припинила рухатися.

 — Вони що, вкололи в нас якусь речовину, яка викликає біль?! — вигукнула Лєна, також скривившись від неприємних почуттів.

 Раптом двері, яких я досі не помічала, відчинилися і до нас підбігла молодиця в старомодному медичному костюмі. Схоже, її увагу привернув галас.

 — Ви що, збиралися вставати?! — зарепетувала вона, коли побачила, в яких позах ми застигли. Від обурення її тонкі брови поповзли вгору. — Якщо кістки зростуться неправильно, то мені доведеться їх ламати, а вам — пити Косторіст, який на смак гірший від гарбузового соку!

 — Мене звуть мадам Помфрі, — представилася вона, коли Лєна та я слухняно лягли на ліжка.

 Ми з подругою перезирнулися: нам обом було відоме це ім’я і воно належало цілительці Гоґвортської лікарні.

 — Мадам Помфрі, а як ми тут опинилися? — поцікавилася Лєна.

 — Геґрід — наш лісничий знайшов вас на галявині біля Забороненого лісу. А травми у вас такі, ніби ви впали з чималої висоти. Більше мені нічого не відомо. В будь-якому разі, я зараз повідомлю пана директора про те, що ви прийшли до тями і він вам більше розкаже, — закінчила мадам Помфрі й попрямувала до виходу.

Коли цілителька вийшла, я виразила своє здивування:

 — Невже падіння не було сном?

 — Я теж щось подібне бачила, але, Аню! Яка різниця як ми потрапили в інший світ, коли ми вже тут! Зараз нам потрібно вирішити, що робити далі: налагоджувати контакти з тутешніми мешканцями або придумувати план втечі.

 — Ти так кажеш, ніби справді збираєшся кудись тікати, — розсміялася я, але Лєна мене проігнорувала, вперто чекаючи на відповідь. — Та якщо й так, то нам це не вдасться. Гоґвортс — наче лабіринт, а везучістю я не вирізняюся.

 — Це точно, — хмикнула дівчина. — Тоді, для початку, нам треба довідатися, яка сьогодні дата.

 — От зараз і дізнаємося, — відповіла я, почувши скрип вхідних дверей.

 В приміщення шкільної лікарні зайшла мадам Помфрі у супроводі старого чоловіка, який зовнішністю нагадував казкового чарівника Діда Мороза. Він був високим на зріст, мав довге сріблясте волосся і таку саму бороду, яка сягала його стегон. Одягнений чоловік був у комплект темно-малинових мантій. Це екстравагантне вбрання не робило його смішним, а навпаки додавало особливого шарму.

 — Дякую, — легенько кивнув цілительці Албус Дамблдор і вона зникла за дверима підсобки.

 Не сказавши ні слова, він підійшов до нас і вичаклував з повітря зручне крісло.

 — Вітаю вас, юні леді, — привітався він, сівши на крісло. — Моє ім’я — Албус Дамблдор і я директор Гоґвотсу.

 — Доброго дня, — в один голос привіталися ми.

 — Мене звуть Лєна.

 — А мене — Аня.