Розділ десятий. Кіртана

Всього лише один вихідний день дав мені можливість розібратися повністю з усіма питаннями, які не стосувалися Академії. Повідомити небагатьом знайомим, щоб не шукали мене за колишньою адресою, здати книжки до Центральної бібліотеки та написати одноманітні листи замовникам, які цікавилися моїми розробками та купували деколи в мене поліпшене насіння. Було б неприємно дізнатися, що вони втратили інтерес до моєї роботи через обрив комунікації. І залишалося тільки сподіватися, що в Моаріанні я зможу отримувати листи. 

Мені навіть вдалося непомітно винести речі, які я збиралася залишити в пана Едельдорна до кращих часів. Може, хтось зі студентів і помітив мою метушливість та коробки, які я стягала вниз сходами, але плітки в студентському середовищі зазвичай не одразу поширювалися на середовище викладацьке.

Як писати заяву про звільнення, я не знала, з цим питанням звернулася з самого ранку до пані Ерділайн. На кафедрі ми з нею були самі, у когось із колег уже розпочалися заняття, але більшість просто поки що не повернулася з раптового відпочинку. І, знову ж таки, не всі курси Академії поки що були підтверджені. Пані Ерділайн на мить завмерла, здивовано витріщаючись на мене, а потім на її обличчі проступило розуміння:

— Це через твою роботу?

— Не зовсім, хоча й це теж. Ви ж знаєте, мої дослідження дещо експериментальні, — знизала я плечима, намагаючись, щоб мій голос не здригнувся. Але, мабуть, я не настільки опанувала цю навичку — приховувати емоції. Бо Ерділайн примружилася і раптом м'яко погладила мене по плечу.

— Ох, небеса, я не вірила, але він не втримався, так? Даміане, Даміане... — зітхнула вона, хитаючи головою, і зі співчуттям запропонувала. — Якщо хочеш, пошукаю для тебе вакантне місце. Академічного середовища не обіцяю, але секретар у пристойному будинку або особистий викладач для дитини на домашньому навчанні...

— Дякую, я вже, можна так сказати, влаштована, — подякувала я і не втрималася, поцікавилася: — Ви знали, що таке може трапитися?

— Ох, люба, я вже майже півстоліття працюю в навчальних закладах. Часом навіть статус і сімейний стан не унеможливлюють подібних пропозицій від чоловіків, — вона поморщилася, ніби згадала щось зі свого минулого. — Я знала батьків Даміана, мені він здавався хорошим хлопчиком тоді, років двадцять тому, та й потім... Але, на жаль, із хороших хлопчиків іноді виростають негодящі чоловіки. Деякі з них ще довго вдають, що шляхетні пориви їм не чужі, щоб потім раптом знизувати плечима і виправдовуватися, що «так роблять усі, чому я маю відмовлятися». Але шкода, дуже шкода...

— Допоможете правильно скласти заяву? — повторила я своє прохання.

— Звісно, Кіртано, про всяк випадок діставай три аркуші, нехай буде більше примірників, раптом захоче розірвати, — підморгнула вона, але її ентузіазм був просякнутий сумом, мабуть, зачепила її новина, що ректор зажадав від мене фізичної близькості. А може, і в житті пані теж не все було так гладко.

Пояснення пані Ерділайн були зрозумілими й чіткими. Тож коли на кафедру зазирнув пан Собайнар із запитаннями щодо програми з точних наук для останнього курсу та відволік мою помічницю, у мене вже на руках були написані заяви. Тепер залишалося змусити ректора підписати їх і отримати від нього розпорядження про видачу моїх документів і дослідницьких робіт. А з цим буде проблема, я не сумнівалася. Але не їхати ж, кинувши все!

— Ой, не ходила б я туди на твоєму місці, — підморгнула мені одна з секретарок, а її колега тихо, але знущально розсміявся, ледве встигнувши прикрити долонею рот. Я з деяким здивуванням покосилася на них: однакові бігаючі очі, усмішки, на обличчі жінки ще й рум'янець — і зрозуміла, вони знали про пропозицію ректора. Чи то підслухали, чи то ще якимось чином збагнули, чи знову ж таки це тільки я була настільки сліпа й глуха. Або ж подібне вже давно стало буденністю, і це було лише питанням часу, коли ректор знайде коханку, а може й двох, серед звичайних стажисток чи молодих викладачок. Одкровення відгукнулося неприємним поколюванням у скронях. 

— Чому? — дещо грубіше, ніж хотіла, перепитала я.

— Це твоє рішення, ми попередили, — хмикнула секретарка й опустила погляд у папери, ніби мене більше в кімнаті не було. Решта теж завмерли, шелестячи документами або вдаючи, що зайняті. Здається, вони чекали якогось видовища... То, може, справді не заходити в кабінет ректора?

«Ні, не йди в них на поводку», — смикнула я себе і рішуче пройшла до дверей, стискаючи заяву про звільнення, постукала, почула якийсь невиразний звук — здається, згоду — і зайшла в кабінет.

— Доброго ранку, пане Вестран, перепрошую за ранній візит, але я хотіла б обговорити... — затараторила я, швидким кроком перетинаючи довгу кімнату і зупиняючись біля масивного столу. Тільки тоді я підняла голову й осіклася, слова застрягли в горлі. Заодно стали зрозумілі усмішки секретарів.

— Доброго ранку. Що обговорити? — замість ректора за столом розташувалася його дружина — пані Алісія Вестран. Я вже бачила її — миловидна доглянута білявка з багатого Небесного роду, вона була завжди спокійна і трималася з великою гідністю, обіймала чоловіка на талію, посміхалася м'яко, дивилася теж відкрито, не зверхньо. Їхня з ректором пара здавалася гармонійною і красивою. Тому я так швидко забула, що колись мріяла про цього чоловіка. 

— Обговорити... — я розгубилася, але розуму вистачило потягнутися вперед і покласти на стіл перед дружиною ректора свою заяву. Вона пробіглася очима по паперу й задумливо постукала по ньому пальцем.