Розділ сьомий. Кіртана

Центральний район столиці недарма вважався одним із чудес Ерумії: деяким будівлям були сотні років, деякі блищали так, що складно було в сонячний день на них дивитися, і вже точно з будь-якої точки міста можна було розгледіти тонкий і високий шпиль храму Ерумійських небес. Навіть повітря тут здавалося блискучим і нереальним. 

І до неможливого ясно відчувалася власна звичайність, бідність і потертість ненових черевиків. Хотілося опустити голову й дивитися тільки собі під ноги, але я свідомо розправила плечі й підняла погляд, хоча пальці й вчепилися сильніше в сумку на плечі.

На перехрестях стояли розряджені вартові в золотистих обладунках, у руках вони тримали довгі списи, прикрашені безліччю стрічок — слід могутності імператорської династії, відгомін тих часів, коли імператори ще існували. Останній представник династії не пережив Війну іклів і пазурів, утім, ходили чутки, що зовсім не магара тому виною.

Я обійшла одного такого вартового, придивляючись до обладунків. Вони були тонкими і не виконували ніякої захисної функції, всього лише підробка, інакше вистояти півдня в такому вбранні і в спеку, і в дощ було б неможливо. Звісно, списи також мали мало спільного з реальною зброєю. Тож до цих вартових звертатися в разі проблем не мало сенсу. Навпаки, ще оштрафують.

Орієнтуватися в центрі було найпростіше за трьома площами — Храмовою, Золотою і Торговою. Доїхати швидше від Академії було до Золотої, але далі пересуватися міським безплатним гластейном — платформами без сидінь із двома лініями поручнів і закритою кабіною водія — було не можна, проїзд тільки за дозволами і для особистого транспорту — гластейнів або запряжених кіньми возів. Звичайні люди ходили пішки.

На Золотій площі розташовувалася будівля Верховної ради — довга, прикрашена білими колонами, золотими і червоними квітами, символами законності і влади. Тут, якщо придивитися, можна було знайти герби всіх Небесних родів, навіть вимерлих. Десь був і герб Грінфорестів — найімовірніше, крихітний і непомітний порівняно з багатшими родами, які від самого початку оселялися в столиці та на її околицях. Усередині будівлі ради, а всіх студентів з Академії водили сюди в перший рік навчання, було багато мармуру і позолоти, прикрашені розписом стелі, величні статуї і безліч загадкових кімнат — загубитися можна. Але щойно в очах переставало рябіти від відблисків, відкривалася істина — тут усе розкішне, безлике і вкрите пилом, використовувалася ледве третина кабінетів, більша частина меблів і прикрас не мала ані найменшої історичної цінності.

Продавши хоча б десяту частину, можна було допомогти звичайним людям під час неврожаю. Ідіотська думка, за яку з мене сміялася вся навчальна група.

Тоді я ще вірила, що Верховна рада ухвалює свої рішення з огляду на реальний стан справ в Ерумії. Потім ця віра змінилася сумнівами: а раптом столиця знаходиться надто далеко від крайніх кордонів країни та маленьких містечок і селищ. Хоча дивно, у такому разі чому б не поставити на місцях відповідальних людей, які повідомлятимуть про те, що відбувається в наших найвіддаленіших від столиці провінціях.

Я була наївною досить довго.

Але до сьогодні я вже прийшла до розуміння, що про все це — проблеми і негаразди — давно відомо, тільки виправлення не потрібні самій Верховній раді. Серед мого оточення було багато викладачів і студентів із владних небесних родів, зрідка в Академії траплялися зустрічі з представниками інших навчальних закладів, і в принципі випадкові розмови тільки зміцнювали мене в думці: хочеш щось змінити — зміни це сама або мовчи. 

Тільки варто було бути обережною, бо будь-яка ініціатива, яка не вписується в існуючий порядок речей, могла призвести до катастрофи. Навіть мої дослідження можна було перекрутити так, що я ставала пособницею магара і хотіла отруїти жителів Ерумії. Варто було зачепити словом чи ділом можновладців, як людина зникала. Тому я так поважала ректора, адже він був доволі знатний і водночас робив вигляд, що розуміє, наскільки важлива моя робота, мій курс. 

Поважала, так. Хто ж знав, до чого це призведе…

Я йшла повз яскраві вітрини і гарно вбраних людей, повз особисті гластейни — нові, з найновішими магічними схемами у своїй основі, з вишуканими вигнутими дахами та блискучими ліхтариками над водійським місцем, повз старомодні, громіздкі, але багато оздоблені екіпажі з тваринами в упряжі. Таких як я — безликих, звичайних городян — було чимало, але здебільшого всі ми були зайняті, зосереджені й занурені в роботу. Звичайні перехожі притискалися до краю вулиці, щоб пропустити тих, хто знатніший і, мабуть, щасливіший. Хоча ніхто не забороняв перебувати у будівлі Верховної ради хоч весь день будь-якому жителю Ерумії, відчуття могли бути не з приємних. Щось ніби шепотіло «тобі тут не місце».

Торгова площа зараз мало нагадувала замальовки давніх часів, коли тут і справді відбувалися ярмарки. Зараз тут торгували хіба що прохолодними напоями. Навколо Верховний суд, Головне сховище, контори правових захисників, представництва торгових домів, кілька резиденцій Небесних родів, які володіли родючими землями, портами, ринками та зв'язками з іншими країнами. Кілька бляклих будівель — представництва інших країн, частина з яких досі занедбані, вже сто років як. Звісно про Гаддірак і Співдружність тут жодних згадок вже не було.

Біля Головного сховища було багато охорони, бо то не жарт — тут у комірках залишали такі багатства, яких особисто мені не побачити й за все своє життя. Казали, що навіть імператорські регалії десь були. Може, чекали на спадкоємця чи спадкоємицю, а може, навпаки, їх ховали, щоб власники вже точно не знайшлися. Ходили чутки, що імператорська сім'я була відзначена особливим знаком сузір'я, саме він і зображений на імператорських регаліях. Та тільки ясно, що це все казочки. Чергові казочки, які виникали, коли це було вигідно, і зникали, як тільки потреби в них вже не було.