Розділ четвертий. НоаТі

Сезон дощів завжди закінчувався штормами. На вулицях Моаріанни гудів і стогнав вітер, під дахами ховалися чайки, у повітрі було стільки води, що простіше було відростити собі зябра, ніж намагатися втягти його на повні груди. Шторм був би не страшний формі Великого змія, дороги досить широкі, щоб ковзати довгим лускатим тілом по них... Але мені було зарано повертатися в море. Поки я ходив цією землею на двох ногах, доводилося прикривати голову широким твердим капюшоном із власної скинутої понад сорок років тому луски.

Жорсткий край плаща все одно піддавався поривам вітру і бив по коліну. У таку погоду виходити назовні міг тільки божевільний або той, хто має вийти, або той, хто звик. Я міг віднести себе до кожної з трьох категорій.

— Натаїр-Ітах! Це тут! — із завіси дощу з'явився такий самий закутаний по очі вартовий, але ніяка тканина не допомагала. Шерсть на його обличчі була мокрою, а з довгого чорного носа скочувалися краплі. Тонкі білясті вуса повисли. Він хапав пащею повітря, але це й не дивно, зараз хіба що морські магара почувалися відносно непогано.

Я кивнув і простежив за рухом руки вартового. Він вказував на одну з будівель. Над широкою брамою були ледь помітні стилізовані під візерунки літери «тає», отже, тут подавали тає всіх кольорів із солодкими та солоними закусками. Популярний і недорогий сніданок. Кулак іншого вартового вже стукав у ворота, змушуючи господарів поворухнутися і відчинити хвіртку. Ще один мій супровідник знайшов галасливий дзвіночок для відвідувачів і смикнув за язичок. Решта загону завмерла на віддалі.

Я ж підійшов до воріт і, прикривши очі, завмер, намагаючись розпізнати через гуркіт води інші звуки. Звуки кроків, розмов, биття серця... Ще не ніч, тож життя тривало за зачиненими віконницями, запнутими завісами та піднятими перегородками, під пологими дахами, вкритими глиняною черепицею. Цей будинок не відрізнявся від сусідніх чи будь-яких інших на цій вулиці. Не так далеко від центру міста, не надто багатий район, але й не бідний. Тут завжди повно моряків і торговців, неподалік дитяча галявина для прогулянок. Благополучні будинки й задоволені своїм життям мешканці.

Якби все так просто було, то я б не стояв зараз тут. 

— Натаїр-Ітах, усе готово, — схилився переді мною слухач з місцевого відділення варти — той, хто приносить новини, підслуховує плітки, винюхує проблеми й відмічає невдоволення мешканців цієї частини міста. Слухачі були тими, до кого можна звернутися у разі потреби, кого викликали таємно і кому сповідувалися. Зазвичай їх обирали з магара із найбільш рухомою формою, близьких до природної магії, щоб вони у будь-якому оточенні здавалися своїм. Я ледь помітно кивнув і прослідував до дверей, бо стулка вже ворухнулася, відчинившись.

— Що таке? — під потоки води висунулося здивоване обличчя зі смугами щільної, вже пошарпаної луски на щоках і нечастою низкою плавників на голові. Не змій, морський магара, немолодий. Він жмурячись розпізнав у силуетах у плащах вартових, а потім нарешті помітив мене — і одразу ж позадкував, пропускаючи всіх усередину, під дах.

— Натаїр-Ітах, чим можу служити? — уже інший чоловік у багатій візерунками накидці зігнувся в поясі, притискаючи руки до грудей. Слуги за його спиною впали на коліна.

Я ж дивився на оздоблення будинку.

Іноді саме внутрішнє оздоблення будинку могло дуже точно повідомити, що саме в ньому відбувається. Цей будинок не бідував. А ще тут відчувалася старанна турбота — дерево натерте, тонкі тканинні перегородки між кімнатами наново перетягнуті й оброблені. Незграбна, явно жіноча рука спробувала прикрасити їх візерунком із пелюсток і листя. Складно сказати, наскільки талановитим було виконання, але я бачив набагато гірші спроби. Жителі Моаріанни із задоволенням виставляли будь-які свої витвори мистецтва на загальний огляд. Тому що тільки малій кількості магара добре давалося малювання. А тут навпаки — така скромність — малюнок був лише один і не в центрі, а з краю і так, щоб не впадав у вічі. 

— Сейм Харац-старший, — коротко дав мені довідку про господаря цього будинку слухач. І він же звернувся до сейму: 

— Збери твою сім'ю і працівників, Натаїр-Ітах буде говорити.

Якщо магара і зрозумів щось, то не показал ніяк. Лише кивнув. З Натаїр-Ітах — у цей момент зі мною — не сперечаються.

З бічного входу з'явилася служниця — крихітна хутрянка з лісових магара, простягнула відрізи губкової тканини, щоб ми могли увібрати воду з вовни, волосся чи одягу, кому як пощастило. Двоє вартових з її ж племені схвально пробурчали, бо то було дуже вчасно — мокра шерсть не найприємніше. Так мені казали.

Служниця провела нас углиб будинку. Ліворуч тягнуло тає і випічкою, отже, там був прохід у крамницю. Праворуч — тільки водою, отже, вихід у внутрішній двір. Приймальня, де запропонували осушитися, зала для зустрічей, де залишилися кілька вартових, і нарешті внутрішня загальна зала — тут якраз закінчили розсовувати перегородки, щоб вмістилися всі.

Я скинув капюшон і обвів поглядом присутніх. Близько двох десятків мешканців будинку розташувалися групами на колінах переді мною. У центрі сам господар і його старший син із молодою дружиною, морські магара. З боків тулилися працівники та слуги — багато напівкровок. Зараз вони мене не цікавили, увага зосередилася на молодій дружині спадкоємця.

— Сіммі Телуїр-Харац, — представив мені її слухач. Подвійне ім'я роду означало, що шлюб договірний і тимчасовий. Найімовірніше, мало місце об'єднання капіталів, борг або клятва. Щойно чоловік і дружина виконають те, що від них потрібно, шлюб міг розпастися. Серед морських магара таке було нерідким. Тому причиною були і традиції виховання, і особливості магії.