Розділ третій. Кіртана

— Проходьте, місця тут, звісно, небагато, — запропонувала я, першою входячи в кімнату. 

У гуртожитку стажистам належала майже квартира — одна кімната, яка слугувала і спальнею, і кухнею, невеликий санітарний блок, широке вікно і найважливіше для мене — балкон. Саме останній впадав у вічі в першу ж мить усім, хто заходив до мене в гості. Балкон був завдовжки майже в шість моїх кроків і завширшки в три — достатньо, щоб поставити там крихітний табурет і з десяток різноманітних горщиків. І ще був навіс, щоб сонце не світило і дощ не надто заливав. І полиця з різними добривами, поливальницями, інструментами. І крихітний ящик-теплиця з пряними травами, які чудово підходили, щоб розбавити стандартний раціон їдальні в Академії. Загалом, вид з кімнати відкривався вражаючий.

— Охорона залишиться в коридорі, не хвилюйтеся, — промовив пан Едельдорн, увійшов і завмер посеред кімнати, не знаючи, куди себе подіти. Я подумала, що йому не так і часто доводилося бувати в таких крихітних оселях. Видно ж, що костюм в нього із чудової дорогої тканини, ланцюг і каблучка на пальці золоті, каміння справжнє, на медальйоні ще й ритуалістичними знаками щось написано.

— Сідайте, — запропонувала я йому один із двох табуретів. Але на другий сама не квапилася сідати, бо на нього я якраз вчора ставила коробку з саджанцями і до пуття не витерла поверхню.

— Я постою, дякую, — зніяковіло кашлянув цей літній пан і нарешті перейшов до справи. — Дозвольте ще раз відрекомендуватися, юна пані. Едельдорн, старший судовий розпорядник Верховного суду. Нині я маю зобов'язання вручити вам, пані Грінфорест, вашу частину спадщини — цей лист — і тим самим виконати останню волю мого друга й наймача пана Кордеса Фіреральда. Прошу вас, ознайомтеся з вмістом пакунка, і ми продовжимо.

Він простягнув мені щільний і досить великий конверт, запечатаний, з одним єдиним підписом — там було моє ім'я.

— Підтверджуєте, що отримали від мене повідомлення про спадщину? — запитав він і простягнув у мій бік медальйон. І я згадала, де вже бачила такий. Після смерті батьків до мене так само приходив розпорядник, передавав ті дрібниці, що належали саме їм. Пам'ятні речі, до яких не встигла дістатися тітка. І документи на маєток, які дали мені право там жити, точніше намагатися жити до сьогоднішнього дня. 

— Так, підтверджую, — я поклала долоню на медальйон — і камінь змінив колір, став прозорим. Отже, завдання розпорядника виконано.

— Я почекаю, поки ви ознайомитеся. Кордес згадував, що вам знадобиться допомога, і, найімовірніше, у вас будуть запитання, — Едельдорн усе ж таки улаштувався на запропонованому стільці. — А я, як особа стороння, не пов'язана жодними зобов'язаннями з сім'єю Фіреральдів, окрім самого Кордеса, можу на багато з них відповісти.

— Добре, — задумливо відповіла я і взялася за конверт. 

Спадщина?

З чого раптом?

Ще й від кого!..

Печатка піддалася не з першого разу, всередині було чимало документів. Я відсунула вбік безлад на столі й витягнула назовні вміст конверта. Його можна було розділити на кілька частин. По-перше, це був невеликий ключ із биркою, до нього додавалася записка з адресою, де саме я могла знайти комірку, яку відкривав цей ключ. 

Дивно.

Наступними були зшиті документи — права на якусь власність, судячи зі схем, це було щось із землею і будинком. Де саме розташовувався той маєток, я так і не зрозуміла, але назва в нього була — «Зміїний виноград». Я одразу ж уявила рослину з такою самою назвою, зростала вона ближче до півдня, біля узбережжя, в неї було невелике трикутне листя, яке шарами наростало одне на одне і блищало на сонці, зовсім як луска, а жовті маленькі круглі плоди нагадували зміїні очі, які ховалися у зелені. Звідси й назва, мабуть.

До документів на маєток додавалася ще форма підтвердження про володіння, яку мені потрібно було підписати. Або не підписувати, бо я не зовсім розуміла, з чого раптом чужа мені людина вирішила залишити мені щось настільки значуще у спадок.

Причина мала бути.

Останнім я взяла до рук складені в кілька разів аркуші паперу, вони були запечатані зовсім як конверт і для надійності ще й обгорнуті кілька разів шнуром. Відправник явно не хотів, щоб вміст хоча б якось став зрозумілим стороннім.

Я розплутала шнури і зрозуміла, що це лист, написаний від руки. І якщо досі мене мучила підозра, що всі ці папери потрапили до мене випадково, що хтось помилився ім'ям або сталося непорозуміння, то тепер — з кожним новим прочитаним рядком — я переконувалася, що підозра ця була хибною. З одного боку, лист явно знайшов свого адресата, але з іншого, до мене прийшло усвідомлення, як мало я, виявилося, знала про батьків і про маму зокрема.

«Нам не довелося з вами зустрітися віч-на-віч, Кіртано, але ви дуже схожі на свою матір, — писав чоловік, якого я бачила здалеку кілька разів на рік і з яким я ніколи не розмовляла, навіть близько не стояла. — Можливо, Таная була не такою рвучкою і ризикованою, але безумовно впертою, як ви. У неї були сили відстоювати своє право на щастя. Нехай воно було швидкоплинним, нехай з нею сталася трагедія так раптово, але я впевнений, вона була щаслива з тим чоловіком, якого кохала. З донькою, в яку вклала стільки любові й сил».

І це був тільки початок.

У якийсь момент я відсторонилася від рядків і повернулася до пана Едельдорна, хотіла поставити запитання, але не знала як: