9. Усамітнення...

Ранок прийшов тихо, майже непомітно. Коли я прокинулася, в кімнаті вже нікого не було - ліжка Міли й Міри охайно застелені, на столі залишена записка: «Ми пішли на сніданок. Якщо що - знайдеш нас там 💛». Я повільно підвелась. Голова трохи боліла від безсонної ночі, але я змусила себе встати, вмитися, прибрати волосся, вдягнутися. Хотілося хоч зовні виглядати спокійною, навіть якщо всередині все ще пекло

У їдальні вже було людно. Звичний гул розмов, брязкіт тарілок, запах кави. Я побачила нашу компанію - Катю, Нестора, Міру, Мілу, Андріану, Костю, Остапа, навіть Раду. Вони сиділи разом, сміялися. Але щойно я ступила в зал, Катя підняла очі й зустріла мій погляд. Я швидко відвернулась. Не зараз. Я взяла тацю, вибрала сніданок і озирнулась у пошуках вільного місця. І побачила дівчину за столиком біля вікна - саму, з книгою в руках. Вона підвела голову й посміхнулась мені

- Привіт, - сказала я тихо, підходячи. - Можна приєднатися?

- Звісно, - відповіла вона з легкою усмішкою. - Сідай. Я - Стася. Точніше, Анастасія, але всі так називають

- Приємно познайомитись, - я сіла навпроти. - Я Луна

Ми їли мовчки кілька хвилин, потім я запитала:

- Ти на які пари сьогодні йдеш?

- На історію й практику, - сказала вона. - А ти?

- Теж, - я зробила ковток чаю. - Може, підемо разом?

Стася трохи здивувалась, але тепло посміхнулась:

- Чому б і ні?

Уперше за довгий час мені стало трохи легше. Не повністю - біль від учора все ще жеврів десь глибоко, але поруч сиділа людина, яка просто була готова поговорити. Без запитань, без тиску. І цього ранку я зрозуміла: можливо, життя не зупинилося. Воно просто почало йти далі - повільно, обережно, крок за кроком. Ми сиділи за тим самим столиком, сніданок уже майже закінчувався. Розмова почалася непомітно, спершу обережно, а потім - якось природно, ніби ми зналися давно

- Ти, здається, з першого курсу?, - запитала Стася, відпиваючи каву

- Так, - відповіла я, посміхнувшись. - А ти?

- Другий. Перевелась цього семестру. Ще трохи гублюся у всіх, - засміялася вона легко, але щиро.

Я глянула на неї уважніше: світле волосся, уважні очі й спокійна впевненість у погляді. Її усмішка була не гучною, не фальшивою - просто справжньою

- А ти?, - спитала вона у відповідь. - Що любиш, чим захоплюєшся?

Я вагалася, але потім сказала:

- Люблю читати. Іноді писати - короткі історії, думки. Музику слухаю, коли важко

- О, я теж!, - усміхнулася вона. - Тільки я малюю, коли мені важко. Це теж трохи як втеча, знаєш?

Я кивнула:

- Так, розумію

Між нами запала м’яка тиша, не незручна, а спокійна. Така, коли не треба нічого говорити, бо просто добре поруч

- Пора, мабуть, іти на пару, - сказала Стася, глянувши на годинник

- Так, - я підвелась і взяла свої речі. - Підемо разом?

- Звісно, - кивнула вона, усміхаючись

Ми вийшли з їдальні й рушили коридором до аудиторії. Світло падало крізь великі вікна, і мені раптом здалося, що повітря стало трохи легшим. Ніби хтось обережно зняв із плечей частинку тягаря, який я носила вчора. Ми зайшли в аудиторію - простора, світла кімната з довгими рядами парт і великими вікнами, крізь які пробивалось сонце. У повітрі стояв знайомий запах кави, паперу й старих книжок. Не встигли ми сісти, як до Стасі підійшов хлопець - високий, темноволосий, із м’яким поглядом

- Привіт, - сказав він, звертаючись до неї, а потім перевів очі на мене. - І тобі привіт

Я ледь кивнула, не знаючи, як правильно відреагувати

- Це Андрій, - усміхнулась Стася. - Мій хлопець

Потім глянула на нього і, трохи тихіше, додала:

- В неї аутизм, тому їй складно з хлопцями говорити

Андрій кивнув розуміюче. Його погляд був без осуду, просто спокійний і щирий

- Все гаразд, - сказав він лагідно. - Я не нав’язуватимусь

Він сів за нами, а я трохи розслабилась. Мені навіть сподобалось, що він не почав ставити питань чи жартувати, як дехто робить. Просто залишив простір. Пара почалася. Викладач говорив про тему, яку я знала добре, тому намагалася зосередитись на конспекті. Поруч Стася швидко записувала щось у блокнот, іноді щось тихенько перепитувала. Її присутність заспокоювала. Андрій час від часу поглядав на нас, посміхався Стасі - у нього був добрий погляд, без зверхності. І я вперше за довгий час відчула, що в чужій компанії можу бути не напруженою, просто собою. Пара минала доволі спокійно, навіть цікаво. Викладач розповідав щось про практичне застосування теорії, і я занотовувала кожну деталь, намагаючись тримати увагу. Поруч Стася уважно слухала, а ззаду Андрій час від часу щось тихо записував у телефон. Двері раптом тихо прочинилися, і в аудиторію зайшла Андріана. Вона виглядала втомленою - бліда, із трохи запухлими очима, ніби спала мало або зовсім не спала. Викладач кинув короткий погляд, кивнув і продовжив лекцію. Андріана швидко оглянула залу. Її очі на мить зупинилися на мені. Я завмерла - серце наче підскочило вгору. У погляді було щось знайоме, болюче й тепле водночас. Вона не сказала нічого. Просто пішла далі й сіла на вільне місце - поруч із Андрієм, прямо за мною. Я відчула, як хвиля спогадів і тривоги піднялася всередині. Її дихання, її рухи, навіть тихий шелест сторінок - усе це нагадувало мені кожну мить, коли ми були разом. Стася нахилилась до мене й тихо спитала: