8. Андріана

Ранок видався тихим і трохи похмурим - небо затягнули сірі хмари, а коридором університетського гуртожитку лунали лише поодинокі кроки. Міла й Міра уже зібралися на кухню снідати, а я саме прокидалася, коли почула приглушені голоси за дверима. Катя стояла біля виходу з гуртожитку, розмовляючи з Андріаною. Та виглядала трохи стомленою, але спокійною - валіза поруч свідчила, що вона збиралася кудись надовго

- Ти впевнена, що зараз?, - запитала Катя тихо, але в її голосі відчувалося здивування

Андріана лише кивнула

- Так. Я їду до батьків

- Надовго?

- Не знаю, - відповіла вона коротко, уникаючи прямого погляду

Катя мовчала, чекаючи пояснення, але Андріана лише зітхнула й додала:

- Причини… особисті. Я розкажу пізніше, добре?

Її голос був лагідний, але у ньому відчувалася напруга - наче вона намагалася приховати щось важливе. Катя зрозуміла, що наполягати марно, і лише кивнула

- Гаразд. Бережи себе, добре?

Андріана усміхнулася ледь помітно, обійняла Катю й пішла, тихо зачинивши за собою двері. Андріана вийшла з таксі, тримаючи у руках невелику валізу. Дім стояв спокійний, знайомий - з білими фіранками на вікнах і запахом яблук, який завжди ледь вловимо стояв у повітрі. Вона вдихнула глибоко й, трохи нервуючи, натисла на ручку дверей

- Привіт, мамо, - сказала, переступаючи поріг

- Доню!, - мати одразу підбігла, обійняла її. - Яка несподіванка! Ми ж думали, що ти повернешся не скоро

- Хотіла зробити сюрприз, - відповіла Андріана, намагаючись усміхнутися

Із кухні вийшов її відчим - спокійний чоловік років п’ятдесяти, з доброю, трохи втомленою посмішкою

- О, Андріано, привіт! Нарешті додому! Як там навчання?

- Нормально, дякую, - коротко відповіла вона, злегка напружено

Мати одразу запропонувала чай, але Андріана відчула, що час не може чекати. Серце билося швидше, слова ніби застрягали в горлі. Вона глянула на маму й сказала:

- Мам, можна з тобою поговорити… наодинці?

Мати насторожено кивнула

- Звісно, доню. Ходімо до кімнати

Вони піднялися нагору, до старої кімнати Андріани. Там усе залишилося, як було: книжки, фотографії, навіть плакат на стіні з її улюбленим гуртом. Мати зачинила двері й уважно подивилася на неї

- Що трапилося, Андріано? Ти якась напружена

Андріана сіла на край ліжка, переплівши пальці. Вона довго мовчала, намагаючись знайти слова. Нарешті вдихнула глибоко й сказала рівно, але тихо:

- Мамо, я... я по дівчатах, - повторила Андріана тихо, але твердо

На обличчі Валентини промайнуло спочатку здивування, потім - нерозуміння, і нарешті - гнів. Вона різко підвелася з крісла, в очах блиснули сльози й розгубленість

- Що ти щойно сказала?!, - її голос зірвався на крик. - Андріано, як ти могла? Це… це ж неправильно! Так не буває! Кохання між дівчатами - неможливе!

Андріана здригнулася від тону, але залишалася сидіти. Вона зібрала в собі сили, які здавалися останніми, і прошепотіла:

- Але я кохаю, мамо. І це справжнє

Валентина зробила крок назад, ніби ці слова вдарили її фізично

- Кого ти кохаєш?

- Її звати Луна, - відповіла Андріана, не відводячи погляду. - Вона… особлива. У неї аутизм. І я не хочу від неї відмовлятися. Вона робить мене щасливою. З нею я відчуваю, що жива, що потрібна

- Замовкни!, - різко перебила Валентина, голос зірвався на надрив. - Ти не розумієш, що кажеш! Я не виховувала тебе для цього! Як ти могла таке зробити з собою, з нами?!

- Я нічого не зробила, - прошепотіла Андріана, і сльози потекли по щоках. - Я просто люблю. Я завжди знала, що хлопці мене не цікавлять. Але з Луною все інакше… Вона - тепло, спокій, розуміння. Біля неї я відчуваю, що можу бути собою

Валентина стиснула руки в кулаки, намагаючись стримати емоції

- Якщо ти не покинеш цю дівчину, можеш забути дорогу до цього дому!, - сказала вона твердо, з холодом у голосі. - Ти мене чуєш, Андріано?

Ада підняла погляд - очі заплакані, але сповнені болючої рішучості

- Якщо ці стіни не приймають того, кого я люблю, то, мабуть, мені справді тут більше не місце

Вона схопила валізу, що досі стояла біля дверей, і рушила до виходу. Валентина стояла, не кажучи ні слова, мов скам’яніла. Її руки тремтіли, а в очах - розгубленість і страх, змішані з гнівом. Коли двері зачинилися, тиша впала важкою завісою. Андріана вийшла на вулицю, де прохолодне повітря одразу охопило її, змішавшись зі сльозами на щоках. Вона відчула гострий біль, але десь глибоко всередині - маленький вогник правди: вона сказала все. Вперше - чесно. І хай зараз боляче, але це її шлях, її істина. Андріана йшла вулицею, стискаючи ручку валізи так міцно, що побіліли пальці. Очі пекли від сліз, повітря було важке, а серце - порожнє. Вона йшла, не зовсім усвідомлюючи напрямок, поки не опинилася біля знайомого будинку. Квартира Алі завжди була її “запасним домом” - теплим, світлим, з запахом кориці й чаю. Аля відчинила двері майже одразу, ніби чекала