7. Неочікуване повернення

Ранок видався напрочуд тихим. Сонце вже проникало крізь фіранки, розсипаючись м’якими смужками світла по стінах. Ми прокинулися майже одночасно - ніби хтось невидимий дав команду. Міла першою потягнулась і, ще зі сну, промовила:

- Добрий ранок…

Міра посміхнулася, вже шукаючи телефон, а я встала й пішла до ванної. Після звичних ранкових процедур кімната знову наповнилася рухом - шелест тканини, звук води, запах шампуню. Усе це створювало відчуття звичного, спокійного початку дня

В їдальні ми сіли снідати. Хтось зробив тости, хтось наливав чай, хтось просто сидів, насолоджуючись тишею. Міла, сьорбаючи каву, раптом сказала:

- Раз сьогодні вихідний, може, підемо в магазин? Треба трохи оновити запаси

Міра одразу підтримала:

- Ідея хороша. Можемо й щось смачне взяти

Нестор і Остап переглянулися - обидва одночасно кивнули. Катя усміхнулася, поправляючи волосся:

- Я за

Я теж тихо сказала:

- Гаразд, ходімо

Цього разу не було жодного напруження. Просто звичайний день - легкий, простий, без розмов про вчорашнє. І мені це подобалося. Ми швидко доїли сніданок - хтось ще допивав каву, хтось уже натягував куртку. У повітрі відчувалася легкість вихідного дня, коли ніхто нікуди не поспішає. Нарешті всі зібралися, і ми вийшли разом

На вулиці було сонячно, але не спекотно. Асфальт ще блищав після нічної роси, а небо здавалося чистим, без жодної хмарини. Дорогою Міла й Міра жартували, Остап з Нестором щось обговорювали, а Катя дістала телефон:

- Ходімо, зробимо кілька фото!

Я спочатку відвернулася, не маючи настрою

- Та ну, без мене, - сказала тихо

Але Катя підійшла ближче, усміхнулася і штовхнула мене легенько в бік

- Давай, не ховайся. Потім подивимось - буде класний спогад

Я зітхнула, але зрештою погодилася. І справді, коли всі стали разом, сміючись і намагаючись вміститися в кадр, щось у мені розтануло. Фотографії виходили кумедні - хтось морщився від сонця, хтось закривав очі, а хтось, як Остап, спеціально робив смішні гримаси

Дорога пройшла весело, і коли ми нарешті дійшли до магазину, усі були в гарному настрої. Ми взяли кілька необхідних речей - продукти, щось до чаю, трохи солодкого. Нічого особливого, але сама атмосфера була приємною - без поспіху, з легкими розмовами й жартами між рядами полиць. Коли виходили з магазину, Катя знову підняла телефон і сказала:

- А давайте ще одне фото - “після шопінгу”!

І цього разу я вже посміхнулася щиро. Коли ми повернулися до університету, сонце вже стояло високо. Повітря було тепле, але не виснажливе - просто приємне. Ми розмовляли дорогою, сміялися з того, як Остап ледь не впустив пакет із печивом, і не помітили, як дісталися корпусу. Усередині було прохолодно. Ми занесли пакунки до кімнати - усе розклали на свої місця: продукти на полицю, солодке в коробку, воду в холодильник. Міла перевірила список покупок і задоволено сказала:

- Усе, тепер на кілька днів вистачить

Міра розсміялася:

- Головне, щоб Остап не з’їв половину вже сьогодні

Той удав, що не чує, але всі засміялися. Атмосфера була легкою, домашньою - без напруги, без поспіху. Минуло трохи більше години, і животи почали нагадувати, що вже час обіду

- Може, підемо поїсти?, - запропонувала Катя

- Я за, - відповіла я, прибираючи зошити

Так ми всі разом вирушили до їдальні. Коридори були напівпорожні - вихідний дався взнаки. За вікном колихалися дерева, а всередині пахло чимось теплим і знайомим - борщем, свіжим хлібом і кавою. Міла усміхнулася:

- От люблю ці спокійні дні. Нічого не горить, ніхто не спізнюється. Просто живеш

Я кивнула. І вперше за кілька днів відчула, що й справді просто живу - без тягаря в думках, без болю, просто тут і зараз

Ми сіли за звичний столик біля вікна. На підносах парувала їжа - запашний суп, гречка, котлети, чай і маленькі шматочки пирога, які Міра наполегливо “порадила” всім узяти. Розмова почалася невимушено. Спочатку - про дрібниці: хто що дивився, які новини у гуртожитку, у кого з викладачів нові “фішки”. Потім хтось пожартував, хтось підкинув історію з дитинства, і ми всі сміялися, не стримуючись. Я довго мовчала, просто слухала. Але поступово відчула, що можу теж щось сказати - щиро, не з примусу. Розповіла про себе: про те, що люблю читати, що часто думаю над речами, які інші не помічають, що мені важко відкриватися людям, але поруч із ними, з цією компанією, мені якось легше. Усі слухали уважно, без перебивань. Міла кивала, Міра усміхалася тепло, Остап жартома додав:

- Та ти, виходить, просто філософ у нас

Я засміялася. І хоча на мить у думках промайнула Андріана - її образ, тінь її голосу - я нічого не сказала. Лише коротко замовкла, зробила ковток чаю й перевела тему. Вони не наполягали. Ніхто не питав. І це було найкраще - мовчання, яке розуміє. Ми доїли обід, а за вікном м’яко колихалися гілки дерев, ніби погоджуючись: іноді мовчати - теж спосіб сказати все, що треба