6. Адріана пішла...

Ранок видався тихим і ніжним. Промені сонця ледь пробивались крізь фіранки, малюючи золоті смуги на підлозі. Я прокинулась раніше за всіх - у кімнаті стояла м’яка тиша, лише чути було рівне дихання Міли й Міри. Я обережно підвелась, щоб нікого не розбудити, зробила ранкові процедури, заплела волосся й одяглась. Коли вже брала сумку, заспана Міла трохи повернулась у ліжку й розплющила очі

- Ти вже прокинулась?, - сонно спитала вона, прикриваючи рот долонею

- Так, не могла заснути далі, - тихо відповіла я, поправляючи ремінець на плечі. - Піду в бібліотеку, побуду там до сніданку. Хочу трохи почитати, поки тихо

Міла ледь кивнула, позіхаючи.

- Добре, не загубись тільки. Я скажу Мірі, якщо прокинеться раніше. Побачимось на сніданку

Я усміхнулась і подякувала, а тоді тихо відчинила двері. Коридор був ще майже порожній, лише чути кроки десь здалеку й запах кави з кухні. Я вдихнула на повні груди, трохи заспокоїлась і пішла до бібліотеки, думаючи, що там зможу побути наодинці зі своїми думками - і, можливо, побачити Андріану. Я сиділа в бібліотеці, занурена у сторінки книги, але думки все одно блукали десь далеко. Час спливав тихо - тільки шелест сторінок і запах старого паперу. Минуло, мабуть, хвилин сорок, коли я вирішила піти на сніданок

У їдальні вже сиділа вся компанія - сміх, розмови, запах свіжої випічки. Я обвела всіх поглядом, але не побачила Андріану. Серце раптом стислося, наче щось пропустила. Я підійшла й сіла поруч із Катею

- А де Андріана?, - спитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно

Катя злегка всміхнулась і відповіла звичним тоном:

- Поїхала до батьків. Казала, що повернеться через два дні

Мені стало якось порожньо. Вона не сказала мені нічого - ні слова. Я намагалася зробити вигляд, що все гаразд, але всередині почали клубочитися думки: Чому вона не попередила? Може, їй просто потрібно побути з родиною? А може... вона хоче розповісти їм про мене? А раптом навпаки - не хоче, щоб вони знали, що ми разом? Я намагалася їсти, але кожен шматок здавався без смаку. У голові крутилися лише запитання: Кохає вона мене, чи це була лише мить? Я для неї важлива, чи просто чергова пригода? Вона мені довіряє, чи просто не вважає потрібним щось пояснювати?. Я дивилась у чашку з чаєм і ледь чутно прошепотіла:

- Андріано… чому ти не сказала мені?

Я йшла повільно коридором, не озираючись. Кроки глухо відбивались від стін, і цей звук чомусь здавався надто гучним. У голові все крутилось одне й те саме - чому вона не сказала, що поїде? Коли я дійшла до кімнати, всередині було тихо. Я сіла на край ліжка, втупилась у підлогу й відчула, як щось важке осідає всередині. Хотілось написати Андріані, але пальці так і не зрушили з місця. Минуло кілька хвилин - і в дверях почулось тихе постукування

- Це я, Катя, - озвалось за дверима

Я нічого не відповіла, але вона все одно обережно зайшла

- Ти чого пішла так раптово?, - запитала, сідаючи поруч

Я знизала плечима:

- Просто хотілось побути самій

Катя м’яко посміхнулась, поклавши руку мені на плече

- Ти сумуєш за нею, так?

Я не відповіла, але це й не було потрібно - по обличчю все було видно. Катя лише зітхнула й сказала:

- Не накручуй себе, гаразд? Вона тебе любить. Як тільки зможе - дасть знати

Я тихо кивнула, а потім обійняла Катю. Вона обійняла у відповідь і встала

- Я піду, гаразд? Відпочинь трохи, - сказала вона, лагідно посміхнувшись і вийшла з кімнати

Я залишилась сама, слухаючи, як за дверима стихають її кроки. Потім лягла на ліжко, закривши очі, й прошепотіла:

- Тільки б ти справді повернулась…

Я сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Екран світився м’яким світлом, і в грудях тремтіло легке хвилювання. Пальці самі натиснули «виклик». Через кілька секунд у слухавці пролунав знайомий теплий голос мами:

- Доню, привіт! Як ти там? Як навчання?

Я всміхнулась, хоч вона цього й не бачила

- Все добре, мам. Пари йдуть нормально. Але я хотіла тобі дещо сказати…

- Що сталось?, - у голосі мами почулось занепокоєння

Я глибоко вдихнула

- Мамо, я… познайомилась з однією дівчиною. Її звати Андріана. Ми проводимо багато часу разом. І… ми зустрічаємось. Вона - моя дівчина

Кілька секунд було тихо. Тільки чути, як хтось із сусідів проходив по коридору за дверима. Потім мама лагідно відповіла:

- Доню, ти впевнена в цьому?

- Так, мам. Я її люблю. Вона добра, турботлива… Вона мене розуміє так, як ніхто інший. Я не відчуваю страху, коли поруч вона

На тому кінці знову була пауза, потім мама тихо зітхнула

- Я не проти, сонце. Ти маєш право бути щасливою. Головне - щоб поруч із тобою була людина, яка тебе любить і не образить. Якщо вона така - то я тільки рада