4. Шанс...

З того дня, коли я вперше переступила поріг університету, я відчувала себе чужою. Довкола були компанії, дружні сміхи, погляди, знайомства, а я… просто сиділа осторонь. Завжди так було. У мене ніколи не було друзів. Лише мама і тато - моя єдина маленька сім’я. У мене не було ні сестри, ні брата. Я знаю, що батьки боялися заводити ще дітей, і я виросла одна. Тому коли я бачу, як інші обіймають своїх братів чи сестер, або мають близьких подруг, - я відчуваю порожнечу

І тут з’явилася вона - Андріана. Вона ніби спеціально постійно опинялася біля мене. Спочатку мені було страшно. Кожного разу, коли вона підходила, я відчувала, як серце починає гупати так сильно, що мені здавалося - ось-ось вискочить. Я не знала, чого чекати. Я ж інакша, я ж… не така, як усі. У мене аутизм, і для мене будь-яке зближення з людьми - це як крок у невідоме. Я не розумію, чому саме до мене вона має такий інтерес

Але щоразу, коли я бачила її поруч, цей страх починав відходити. Наче вона своїм поглядом, своєю тишею чи навіть просто присутністю говорила мені: "Я не зроблю тобі боляче". Спочатку я не вірила. Я боялася навіть дозволити собі повірити. Але поступово я почала ловити себе на тому, що мені спокійніше, коли вона поряд. Я часто думаю: чому вона? Невже їй справді цікаво дружити зі мною? Невже вона хоче стати частиною мого життя? Можливо, навіть тією сім’єю, якої я ніколи не мала… Бо в мене завжди була тільки мама і тато. Іноді я ловлю себе на мрії: а що, якби я мала сестру? Чи друга? Хтось, з ким можна поділитися всім. Може, Андріана і є цією людиною? Мені страшно довіряти. Дуже страшно. Я завжди думала, що якщо відкриюся, то мене відштовхнуть. Але щось у мені каже: їй можна довіритися. І хай я досі сумніваюся, хай я боюся зробити цей крок - я відчуваю, що з нею мені вперше в житті не так самотньо. А що, якби я все ж дозволила собі спробувати? Що, якби я сказала їй «так» і перестала ховатися за своїм страхом? Я уявляю нас удвох. Ми сидимо десь на лавці під деревами біля університету. Вона читає книгу, а я слухаю музику у своїх навушниках. Іноді вона тихенько знімає один і одягає собі, щоб чути те, що слухаю я. Ми не говоримо - але мені цього достатньо. Бо мені вперше не самотньо. Я уявляю, як ми йдемо разом на пари, і мені не треба ховати очі чи робити вигляд, що мене немає. Вона поруч, і цього достатньо, щоб відчувати себе сміливішою. Я навіть уявляю вечори. Я повертаюсь додому після важкого дня, і вона просто обіймає мене. Без слів. І я більше не боюсь плакати перед кимось. Бо знаю - вона не засудить, не відвернеться, не скаже «заспокойся». Вона просто буде поруч. Можливо, вперше в житті я могла б назвати когось своєю «сім’єю». Не тією, що обов’язково по крові. А тією, яку обираєш сам. І це лякає мене - бо я завжди вважала, що таке мені не доступне. Але водночас це моя найбільша мрія. А якщо… якщо я зможу навчитися довіряти? Якщо я зможу відкрити серце й побачити, що не всі підуть, що не всі зрадять? Якщо Андріана справді хоче бути зі мною - може, це шанс, який я боялась прийняти? Я думаю: може, настав час дозволити собі не лише боятись, а й жити. Вона дивилася на мене серйозно, трохи нервово, але водночас з тією впевненістю, яка завжди мене в ній дивувала. Її слова: «Будеш моєю дівчиною?» зависли в повітрі, немов час зупинився. Мені стало гаряче й холодно одночасно. Всередині боролися два відчуття: страх - бо я ніколи не була у відносинах і не знала, як це, і дивне полегшення - бо нарешті хтось хоче мене такою, яка я є. Я вдихнула і тихо сказала:

- Я… я ще не знаю. Я не проти спробувати, але мені страшно

Вона вже хотіла щось відповісти, але я додала:

- Єдине, що я можу сказати напевно - я думаю про тебе як про людину. Мені не важливо, хто ти, яка твоя орієнтація чи що кажуть інші. Мені важливо те, що ти добра зі мною. І це для мене нове… і важливе

Андріана посміхнулась так тепло, що я на секунду забула, де ми знаходимося. В її очах я побачила щось більше, ніж просто інтерес. Там було прийняття. І, можливо, вперше в житті я подумала: "А що, якщо в мене теж може бути хтось свій?" Я зробила глибокий вдих і, тремтячи від хвилювання, прошепотіла:

- Добре… я погоджуюсь

Очі Андріани спалахнули, вона нахилилась і легко, обережно торкнулась моїх губ своїми. Для мене час зупинився. Це був мій перший поцілунок. Ніжний, теплий, і такий неочікуваний. Та вже за мить я інстинктивно швидко відсторонилась, прикриваючи губи рукою й відчуваючи, як мої щоки палають. Серце калатало, наче хотіло вирватися назовні. І тут ми обоє почули гучні оплески. Катя, яка весь цей час була поруч, радісно плескала в долоні, усміхаючись до вух:

- Нарешті! Я ж знала, що так буде!

Ми з Андріаною різко глянули на неї й обидві в один голос видихнули:

- Ти ще тут?!

Катя засміялась, а я відчула, як у мене з’являється дивна суміш - сором, сміх і легке щастя. Після тієї дивної, але важливої для мене миті ми вирішили піти на вечерю. У їдальні вже сиділа вся компанія - Міла, Міра, Нестор, Орест, Костя… Всі весело щось обговорювали. Ми з Андріаною та Катею сіли за стіл, наче нічого особливого не сталося. Я відчувала, як щоки досі гарячі, а серце все ще билося швидше. Андріана поводилася спокійно, але я ловила на собі її короткі погляди - теплі, уважні. Катя іноді тихенько хихикала, та, на щастя, ніхто з інших не здогадувався, чому саме

Після вечері всі почали розходитися по своїх кімнатах. Компанія попрощалася й пішла коридором. Я йшла трохи позаду, поруч із Андріаною. Ми ні словом не обмовилися про те, що сталося раніше, але між нами висіла якась невидима нитка. Ми обоє знали - поки що ніхто не повинен знати. Це - тільки наше