3. Погодитись чи ні...

У бібліотеці панувала тиша, тільки шелест сторінок і ледь чутна музика у моїх навушниках. Коли я відчула присутність позаду й здригнулась, Андріана одразу вибачилась, її голос звучав м’яко й щиро. Вона запропонувала вийти прогулятись, але моя відповідь була стримана - навчання на першому місці. І все ж вона не пішла, а сіла поруч, відкрила книгу й заглибилась у читання, залишаючись поряд. Між нами повисла тиха, майже затишна атмосфера. Мені було трохи дивно й навіть страшнувато - близькість Андріани завжди злегка напружувала, але я знала: вона не зробить нічого поганого. Згодом її увагу забрав телефон, а я, втомившись, непомітно схилила голову їй на плече. Вона не здригнулась, не відсторонилась - залишила все як є. Коли мій сон став глибший, вона обережно посунулася, щоб моїй голові було зручніше, й дала мені лягти на свої ноги. Потім дбайливо накрила мене пледом

Час у бібліотеці спливав повільно. Минуло близько двох годин, і я поволі прокинулась. Перевернувшись обличчям до Андріани, побачила її лагідну усмішку. Вона привітала мене спокійно, майже ніжно, так, ніби весь цей час просто чекала, коли я відкриєш очі. Я розплющила очі, відчуваючи ще легку сонливість. Андріана сиділа рівно, тримаючи книгу в руках, але щойно зустріла мій погляд - усміхнулась і спокійно сказала:

- Привіт, ти прокинулась

Я поспіхом підвелась, випрямилась, трохи розгублено пригладила волосся. Відчувалось, що спати на колінах у когось - не зовсім звична ситуація

- Привіт…, - відповіла я тихо, намагаючись приховати змішане відчуття ніяковості й вдячності

Андріана закрила книгу, поклала її на стіл і сказала рівним, теплим голосом:

- Ти так мирно заснула, що я навіть не хотіла будити. Тобі, мабуть, сильно хотілось відпочити

У бібліотеці все ще панувала тиша. Я відчула, як трохи запалали щоки, але водночас було спокійно, бо поруч вона поводилась абсолютно лагідно й турботливо. Я, все ще трохи зніяковівши, прошепотіла:

- Вибач… що заснула на тобі

Андріана ледь всміхнулась і легенько махнула рукою:

- Та ну, це пусте. Я навіть рада, що ти довірилась настільки, щоб заснути

Мені стало тепліше від цих слів, і я, щоб розрядити ситуацію, підняла очі й тихо запропонувала:

- Може… тоді прогуляємось?

В її очах промайнуло світло зацікавлення, вона швидко сховала телефон у кишеню і кивнула:

- Залюбки

Ми вийшли з бібліотеки разом. Коридори були майже порожні, сонце лагідно падало у великі вікна, розсипаючи теплі відблиски на підлозі. Було відчуття, ніби цей момент тільки для нас двох - спокійний, невимушений, але з легким присмаком чогось нового

Ми вийшли з бібліотеки на подвір’я академії. Повітря було свіже після дощу - відчувалось, ніби природа сама подбала про ідеальний настрій для нашої прогулянки. На небі хмарки плавно розходились, і сонце пробивалось м’якими променями. Андріана йшла поруч, руки в кишенях, але я помічала, як час від часу вона кидає на мене короткі погляди. Вона ніби хотіла щось сказати, але зважувала кожне слово

- Знаєш, - раптом озвалась вона, - ти зовсім інша, ніж я думала на початку. Спокійніша, але водночас… сильна

Я здивувалась і усміхнулась:

- А ти… інша, ніж я боялася, - промовила чесно. - Ти не така різка, як здаєшся зовні

Андріана зупинилась на секунду, наче намагаючись вловити сенс моїх слів, і тихо засміялась. Її сміх звучав тепліше, ніж я могла собі уявити. Ми підійшли до невеликого саду поруч з головним корпусом. Там стояла лавка під розлогим деревом. Ми сіли. Вітер легко колихав гілки, і кілька пелюсток впали прямо на мої коліна. Андріана обережно прибрала одну пелюстку з мого рукава і сказала:

- Мабуть, добре, що ти мене не відштовхнула тоді в бібліотеці. Інакше ми б зараз тут не сиділи

У цей момент я відчула, що напруга, яка була в мені, почала розчинятись. Я зрозуміла: поруч із нею можна не боятись. Я сиділа поруч з Андріаною, коли вона нарешті наважилась заговорити відвертіше. Її голос звучав тихіше, ніж зазвичай, немов вона боялась, що хтось почує

- Я хочу тобі сказати щось особисте… Я - лесбійка. І… ти мені подобаєшся... як дівчина

На мить повисла тиша. Моє серце сильно закалатало, а щоки налились рум’янцем. Я опустила погляд і тихо запитала:

- Лесбійка… це… хто?

Андріана м’яко посміхнулась, але в її очах було видно напруження - вона боялась моєї реакції

- Це означає, що мені подобаються дівчата. Я можу кохати їх так, як більшість людей кохають протилежну стать

Я відчула, як ще більше засоромилась. Слів не вистачало

- Я… я не знаю, що сказати. В мене ніколи не було відносин… для мене це стрес. Тим паче в мене аутизм

Андріана трохи опустила плечі, але потім легенько торкнулась моєї руки, ніби підтримуючи

- Це не погано, - сказала вона м’яко. - У кожного свій шлях. У мене були відносини три роки… але моя дівчина їх розірвала

В її голосі з’явилась гірка нотка, наче цей спогад ще болів. Я підняла погляд на неї і вперше відчула: перед мною не просто впевнена, сильна Андріана, яку бачать усі. А жива, вразлива дівчина, яка наважилась показати мені свою справжню сторону. Я уважно дивилась на Андріану й обережно запитала: