2.

Минув тиждень. Мене вже не так затоплювали хвилі емоцій, дні стали більш передбачуваними. Я відчуваю, що трішки прижилась на цьому місці

П’ятниця, близько 11 ранку

Я йшла по коридору до кімнати, в якій лунала музика. То був момент, коли звуки співу прокрадалися крізь стіни й створювали інший світ всередині корпусу. Я пригальмувала біля дверей, тихо притулилась до стіни, і просто слухала. Їх голоси - таких різні, але спільні, живі - ніби набирали повітря й дихали простором. Стояла хвилин десять. Не більше, не менше. Дихала рівно, слухала увесь цей невеликий ансамбль. Раптом почувся звук кроків. Я злякалась. Повернула голову й побачила Андріану. Вона підійшла тихо, обережно. Моє серце здригнулося від несподіванки й тривоги. Я захитала головою й страшенно хотіла втекти. Але вона не дала

- Луно?, - тихо промовила вона. - Я… не хотіла налякати. Ти не хоче виступати і співати, якщо тут стоїш?

Я мовчала. У голові гуркотіло, вібрувало: співати? знову? Я ще не готова до цього. Вона додала:

- Після обіду хочеш погуляти зі мною територією? Просто пройтись. Без планів, без мети

Я стояла і дивилась на неї. Відчуття страху й недовіри були сильні. Але от у грудях щось тріпнуло, тихо, неочікувано. Ймовірність чогось доброго

- Добре…, - сказала я тихо. І не знала, чому кого дійсно погоджуюсь

Я закрилася в кімнаті й зітхнула. Добре, що Міри і Міли не було поруч - саме це мені зараз було потрібно: тиша й простір. Я сіла на ліжко, спершись спиною об подушку, і дістала телефон. Серце ще калатало в грудях, але тепер я змогла думати. Набрала Раду. Вона завжди слухала. Та, хто розуміє без слів, хто може підтримати, не нав’язуючи порад. Після другого гудка почувся її голос:

- Алло?

- Радо, ти тут?, - прошепотіла я, раптом відчувши, як зникає стіна між нами. - Ти не віриш… я щойно… знову зустріла Андріану. Вона мене лякала просто зараз. Запропонувала прогулятись. Я не знаю, що робити...

Я розповіла їй усе: як підійшла, як злякалася, як вона сказала... Нехай слова здавились трохи перш ніж вийшли, та вони йшли з серця.

- Ти трималась?, - запитала вона спокійним голосом. - І що саме вона сказала?

- Просто… «ласкаво прохання» піти з нею. Але я… я злякалась

- Це нормально, - сказала Рада. - Ти ж не повинна завжди погоджуватись. Якщо хочеш - можеш відмовитися. А можеш тихо піти з нею, і побути поряд. Але на твоїх умовах. І якщо ти боїшся, ти маєш право не йти взагалі

Я слухала. Почала відчувати, що тривога трохи спадає. Не обов'язково погоджуватись з будь‑яким запрошенням - навіть якщо це здавалося «хорошим». Достатньо, щоб я сама знала, чому йду

- Дякую тобі, - прошепотіла я. - Мені вже легше

- Я тут, - відповіла Радо, і я відчула, як її підтримка огортає мене, навіть на відстані

Я попрощалась з Радою, почувши в грудях тепло від її підтримки. Телефон зів'яв у руці, як якір у бурі. Тоді почувся тихий стукіт у двері. Мій погляд зупинився на ньому - це були Міра й Міла. Я витерла сльозу, глибоко вдихнула і відчинила двері. Вони стояли там, трохи нервово, але усміхнено. Міла промовила щось м’яке і ззаду рушила до виходу. А Міра підійшла ближче

- Як твої справи?, - запитала потім, звернувшись лише до мене

Я кивнула, намагаючись дати знак: «я впорядку». Обличчя трохи перепочило. Я сіла на ліжко, взяла зошит та почала виконувати домашнє завдання, щоб відволіктись

- Добре, - коротко відповіла я

Міра зрозуміла все без зайвих фраз. Я неначе укрилася за музикою - і вона не спробувала прорвати цю броню. Я наділа навушники і вмикнула музику. Простір став мій. Вони обидві кивнули - вкотре - і тихо вийшли. За дверима знову настала тиша. Але цього разу - не порожня. Просто моя

Я залишилась сам-на-сам зі своїми думками й зошитом. Відчула, як плоди моєї праці ось-ось закінчаться - два завдання майже готові. Через півгодини почувся тихий стукіт у двері. Мене охопило хвилювання - але я склала зошит, підхилила ковдру і дала дозвіл. То була Андріана. Я трохи нервувала - але зібралася. Вона ввійшла тихо, з м’якою усмішкою. Я кивнула, запросивши її сісти поруч

- Як твої справи?, - тихо запитала вона, прислухаючись до мого дихання

Я замовкла на кілька секунд, потім спокійно відповіла:

- Добре. А ти?

Відчула, як напруга трохи спала. Вона легенько кивнула:

- Я прийшла запросити тебе на обід. Разом?

Я вивільнила плече, відчула, як це коротке запрошення означає дуже багато - нагодувати себе поруч з кимось, навіть якщо світ навколо галасливий

- Добре, - тихо сказав я

Ми напіввийшли коридором - я одну ногу вже поставила вперед, але раптом зупинилась біля дверей їдальні. Серце калатало. Простір здавався великим, складним і трохи непривітним. Аж раптом Андріана зупинилась, тихо взяла мою руку

- Все добре, - прошепотіла вона. Її дотик був як обіцянка - що ти не одна, що ми разом

Я глибоко вдихнула й кивнула. Музика її голосу лишилася всередині. І ми разом увійшли до кімнати, де вже чекала компанія. Я приєдналася до компанії: Міри, Міли, Нестора, Ореста, Каті й Кості. Вони мирно сиділи за столом, спілкувалися й їли, створюючи відчуття звичного порядку після SCEN. Я обрала місце поруч з Катєю й Костею. Я помітила, як Міра здивовано поглянула вниз, де наші руки на кілька секунд торкнулися - я випадково тримала Андріану за руку. Хвиля тремтіння пройшла тілом - я миттєво відпустила. Міра одразу запросила мене сісти ближче: