1. Приїзд

Мене звати Луна. Я приїхала до університету - місця, яке пахло книжками, новим початком і тишею коридорів. Мені п’ятнадцять, і я знаю багато про смерть. Це не лякає мене. Навпаки - саме тому я хочу стати патологоанатомом. Розуміти. Досліджувати. Давати відповіді там, де для інших залишаються лише запитання. У мене аутизм. Я бачу світ по-своєму. Чую деталі, яких інші не помічають. Мені комфортно з собою, і я навчилась піклуватися про себе. Батьки мене дуже люблять. Вони дали мені всю свою любов, яку тільки могли, і довго не хотіли відпускати. Але я - самостійна. Я знала, що маю їхати. Люди - це складно. Нові обличчя, нові голоси, нові реакції. Іноді я адаптуюсь швидко. Інколи - мені треба рік. Мовчання - моя звичка, що ховає глибину. Коли я ступила на поріг університету, до мене підійшла жінка. Вона усміхнулась, і її голос був м’який, майже оксамитовий:

- Привіт, я Людмила Михайлівна, декан твого факультету

Мені важко було подивитись їй в очі. Я не відвела погляду через байдужість - просто так простіше Вона провела мене до кімнати. Там була дівчина. Мене трохи здивувала її енергія - така інша від моєї. Вона була жива, яскрава, говорила з блиском в очах

- Привіт! Я Міра!, - сказала вона майже відразу, коли Людмила Михайлівна вийшла. - Як тебе звати? Звідки ти? Скільки тобі років? Як звати батьків? Вони тут чи далеко?

Її запитання летіли одне за одним, наче м’ячики в повітрі. Я намагалася не розгубитися. Відповідала коротко, по суті. Без деталей. Мені вистачило. Потім я швидко надягла навушники й увімкнула музику. Вона - мій щит і моя безпека. Міра відвернулась і зайнялась своїми справами. У кімнаті стало спокійно. І я подумала: можливо, з часом, ми зрозуміємо одна одну. Але мені треба звикнути. Просто звикнути

Я сиділа в навушниках, слухаючи знайомі мелодії, які огортали мене, наче ковдра. Міра щось тихенько писала у блокноті, іноді порпаючись у сумці. У кімнаті панувала напівтиша - кожна з нас жила у своєму світі. І мені це подобалося. Було не надто шумно. Не надто близько. Раптом відчинились двері. Я трохи здригнулась - не люблю, коли щось змінюється різко. На порозі стояла ще одна дівчина. Вона була… така ж, як Міра. Такий самий колір волосся, схожі очі, рухи - майже дзеркало. Вона усміхнулась і легко кивнула мені:

- Привіт! Я - Міла

Я повільно зняла один навушник. Подивилась на неї, потім на Міру - і раптом зрозуміла. Вони близнючки. Дві енергії, майже однакові, але все ж різні. В кімнаті стало тісніше - не фізично, а емоційно. Але не неприємно. Просто інакше

- Ми з Мірою сестри, - додала Міла, ніби читаючи мої думки. - Нас часто плутають, але ми різні

Я кивнула. Не знала, що сказати. Мені не хотілось багато говорити. Не через них. Просто це не завжди потрібно. Міла не почала засипати мене питаннями, як Міра. Вона просто поклала свої речі, сіла на ліжко і дістала книжку. Це трохи заспокоїло. Тиша повернулась. І я подумала: можливо, тут буде не так страшно, як я собі уявляла. Просто треба трохи часу. Як завжди

Минуло трохи часу. Я вже встигла звикнути до нової кімнати - частково. Принаймні, до простору і до присутності Міри з Мілою. Вони хоч і були говіркі, але доброзичливі. І не тиснули. Це було для мене важливо. Десь через годинку Міла підняла голову від книжки, подивилась на мене й усміхнулась:

- Луно, пішли з нами на обід?

Міра одразу підхопила:

- Так, там класна їжа, і ми познайомимо тебе з нашими друзями!

Я трохи стиснула плечі. Частина мене хотіла сказати “ні”, сховатись у своїй тиші й залишитись у кімнаті. Але щось підказало - треба спробувати. І я неохоче кивнула:

- Добре…

Ми йшли довгими коридорами. Близнючки тримались за руки, рухались синхронно, як одне ціле. Я йшла поряд, тримаючи навушники в кишені, немов оберіг

Коли ми зайшли до їдальні, все навколо ніби стало гучнішим. Голоси, запахи, посуд, рухи - все злилось у шумну хвилю. Я відчула, як серце почало битися швидше. Знайоме відчуття. Паніка підкралась раптово, але я вдихнула повітря повільно і глибоко. Я вміла з цим справлятись. Не вперше. Я зібралась і тихо пішла за дівчатами, немов під водою. Вони провели мене до столу, за яким сиділи кілька людей - троє хлопців і дві дівчини. Усі виглядали розслаблено й усміхнено. Міла одразу взяла на себе роль провідника:

- Це Луна. Вона з нами в кімнаті. Дуже розумна й цікава. А це наші - свої

Я кивнула, мовчки сіла поруч із однією з дівчат. Вона глянула на мене уважно. Її чорне волосся було гладке й блискуче, а темно-карі очі здавались глибокими, як ніч. Вона мовчала якусь мить, а потім промовила:

- Я Андріана

Її голос був глибокий і спокійний. Абсолютна протилежність мені - впевнена, сильна, ніби не знала, що таке сумніви. Але чомусь це не лякало. Навпаки - трохи заспокоювало. Я кивнула:

- Луна

І, вперше за день, мені не хотілося вдягати навушники. Андріана весь час щось розповідала. Її голос був рівний, трохи хрипкий, немов приглушене тепло. Вона говорила без поспіху, але з упевненістю. Про університет, про їдальню, про якісь курйозні випадки з минулого року. Я слухала уважно. Справді уважно. Мені подобалось слухати. Не перебивати. Просто бути поруч і сприймати слова, як м’які хвилі, що котяться одна за одною. Вона не вимагала від мене відповідей. Просто ділилась. Навколо кипіло своє - більш гучне, живе життя. Міра сміялась і торкалась плеча Нестора - хлопця з розкуйовдженим каштановим волоссям і теплими очима. Міла вела розмову з Орестом - її хлопцем, тихішим, але з доброзичливою посмішкою. Катя - струнка, з рудим волоссям - жартувала з Костею, своїм хлопцем, а той постійно кидав іронічні репліки, змушуючи її хіхікати. Це був інший простір. Простір, у якому всі знали одне одного, відчували ритм. Я була тут новенькою. Але дивно - не зайвою. Просто іншою. Андріана продовжувала говорити, а я - мовчати. Вона розповідала, як одного разу вночі переплутала аудиторії і потрапила на заняття з економіки замість анатомії. Сиділа сорок хвилин і тільки потім зрозуміла. Ми обидві усміхнулись. Я - ледь-ледь. Але щиро