Судовий процес

На годиннику.. власне, годинника у класі не було, та й потреби в ньому не виникало - час тут вимірювався не хвилинами. Він або тягнувся, мов густа отрута, або ж мчав, наче потік артеріальної крові. Та був ще одний, невідомий нікому, варіант. Виявилось, що час має здатність апатично стояти і сьогодні був саме такий день. Професор Снейп, здається, вирішив ігнорувати таких ненависних йому учнів. Це було навіть більш тривожно, ніж його розсікання повітря своїм характерним сарказмом, змушуючи здобувачів освіти в страху опускати голови і тупо вдивлятись у сторінки книг, або у рідину, яку з неабияким зусиллям називали зіллям. Зазвичай його голос був гострим, мов скальпель, а слова - мов добре відточені леза, що залишали глибокі, хоч і невидимі шрами. Раніше Менс пробирала жахлива заздрість до його особливої інтонації і в цілому до поведінки професора, з часом ця заздрість у парі з ненавистю до себе трансформувалась у вельми потужний рушій змін, і вона дійсно змінилась. З роками стала подібною до цього відлюдькуватого хама. Сьогодні ж він, цей жорстокий приклад для наслідування, не говорив нічого зайвого, лише короткі, методичні інструкції. Менс, звісно, помітила зміни в поведінці, але до розбору його психічного стану ще далеко, головна перепона - відсутність даних. Колишній смертежер, який не потрапив в Азкабан. Людина, якій довіряв сам Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор. Чому він тут? Чому директор береже його під боком? Чутки були різні. Одні індивіди говорили, що він зберігає таємницю Дамблдора. Інші - що він маніпулює директором або навіть шантажує його. Дехто припускав, що Дамблдор просто схиблений. Це вона не виключала. 
-Божевільний? Розумний? Чи божевільний, що прикидається божевільним, щоб меншість його вважала розумним? 
Зупиняючись на версії про те, що професору Снейпу відома важлива інформація, яка належить Дамблдору, Менс розглядала наступне питання. 
-Якби хтось дійсно мав такий важіль впливу на керівництво школи, чи не скористався б ним, аби піднятися вище? Чи не став би чимось більшим, ніж викладач, якого боялися діти? 
Казани тихо кипіли, в повітрі змішувалися аромати сушеної роси каніма та подрібненого кореня ментха. В її голові ще виникало питання, чому ж вони все-таки готують чай, але вона рішуче ігнорувала ці зайві роздуми.

Летіла, мчала, жила, але вона була безглузда, відчайдушна й імпульсивна, виникла десь на периферії свідомості і намагалась дістатись до центру дій. Та не знала вона, ця знахабніла думка, що не заслуговує навіть на коротке життя. 

Ліберал Менс перевернулась на інший бік. Мозок не був налаштований на сон, натомість активно намагався створити ідеальну модель поведінки, яка допоможе зблизитись із професором. Щоправда, ці грандіозні плани щоразу натикались на бар'єр під назвою 'де грань між маніпуляцією та ні?'. Вони ходили вздовж нього, шукали приховані лазівки й обхідні шляхи, а потім зрештою розверталися та йшли в небуття. Колись вони здолають цю стіну, але все одно лишиться безліч інших. Вона зітхнула й перевернулася на спину. У темряві мозок, керуючись старими еволюційними схемами, почав домальовувати химерні силуети. Відлуння тих часів, коли життя залежало від того, наскільки швидко людина помітить хижака в тіні. Парейдолія. 
Вона підвелася з ліжка, тихо прокралась крізь темряву спільної спальні до виходу і попрямувала у ванну. Вдивлялась у дзеркало. Зовнішність? Для неї це завжди було другорядним. Та все ж, дивлячись на себе, вона не могла не помітити-вигляд справді жахливий. Втомлені, червоні очі, безладне волосся, виснажене обличчя. І це вже не питання суб'єктивної краси, а ознаки погіршення стану здоров'я. Вона криво посміхнулась і з презирством промовила: 

-Жалюгідно. 

Взяла себе за чолку, потягнула голову рукою до гори, і ще раз оглянула своє обличчя. Ривок за волосся був різким, болісним, але досить звичним. Лібер неодноразово порівнювала власне ставлення до себе із взаємодією з деспотом. Та звертати увагу на цей прояв агресії вона не мала бажання. Менс скинула свій одяг. Вона могла довго вдивлятися, вивчати своє тіло, часом навіть захоплюватися ним. І в ці миті її внутрішній тиран ставав м'якшим, покірнішим, немов все своє недовольство поступалось місцем мимовільному милуванню. Наче купець, який знайшов собі ідеальну ляльку і не бажав відривати погляд, міг навіть хвалити, цілувати й гладити ,але все одно лишався рабовласником. 

Таке порівняння їй здалось неприпустимим і вона, відкидаючи цей абсурдний потік думок, відвернулася од дзеркала. Ніколи не зациклювалася на своїх думках-певна адаптація, що дозволяла їй продовжувати жити. Проте ці роздуми лишалися частиною її, нікуди справді не зникали, йшли крок в крок і впливали на неї, як би вона не намагалась ігнорувати. Теплий душ-радість життя. 
Вода повільно стікала по тілу ,закручувалась у спіраль і зникала десь у стоку. Лібер надійно трималась за гак на стіні, щоб запобігти можливому падінню. Параноя або обережність? Цього вона не могла визначити. 

Після цих водних процедур Лібер розплутала волосся, кілька разів вирвала пучки розчіскою зі злості, але зрештою довела все до ладу. Одягнулася і покинула ванну. Коли вона повернулась у спальню була приблизно четверта ранку. На дотик вона швидко знайшла книгу у власній шухляді і покинула кімнату. Як тільки опинилася в коридорі, тихо але чітко промовила: 
- Люмус. 
Легкий спалах світла заповнив простір перед нею. Сіла на одне з м'яких крісел та погрузилась в читання. 

Протягом наступних двох годин вона обмірковувала свою ідіотську затію-читати при такому освітленні ,та намагалась збагнути на скільки ще вистачить її зору.