Розділ 16

- Отож, вбивця Ганни знайдений і вже посаджений до одиночної камери, - жартома мовив Скрипаль і легенько постукав міцною долонею контейнер з підвіскою. - Думаю, більше нещасть він не принесе. Але як ви дійшли до розгадки? - поцікавився він в Загребельного.

- Як я вже згадував раніше, у справі мені допоміг щоденник ювеліра Шимона. Окрім іншого, там було написано, що загадковий, з квадратними гранями камінь він купив поблизу Рудних Гір. Ця вагома підказка значною мірою допомогла мені зрозуміти, що за дивний мінерал приховувався в підвісці. Ще в першу нашу зустріч з Ганною я казав їй, що той камінь - зовсім не смарагд, проте вона не бажала в це вірити. А мій розум увесь цей час катувало важке питання: що ж воно насправді таке? В області Рудних Гір зосереджені чеські та німецькі родовища уранових слюдок, серед яких торберніт та цейнерит мають описану Шимоном будову, а лейкоз Ганни, який визначили завдяки аналізу крові, лише ще раз підтверджував цю гіпотезу. З цим висновком до історії добре вписалися загадкові смерті, яким причиною була сильна радіоактивність мінералу. Отож, я зрозумів, що ми маємо шукати і негайно зателефонував Славі, аби він привіз мені усе необхідне. 

- Але, якщо ваш асистент приїхав десь годину тому з Києва... - дільничий поглянув на годинника і очі його наповнилися подивом. - Це було о третій ночі? 

- Приблизно так, - приречено мовив Слава, і вперше за увесь час в його голосі відчулась неймовірна втома.

- Ніколи було чекати, - спокійно пояснив Загребельний. - До того ж, на нас вже чекає нове завдання, задля якого вартувало поквапитися. 

- До речі, - втрутилася Галя, - а звідки ви дізналися, що шукати підвіску треба тут? 

- Певно, Юлій Альбертович дізнався, що Олена занедужала, - припустив Скрипаль, - і зробив висновок, що її спіткало "прокляття" теж, а отже вона стала жертвою Зміїного Ока.

- Блискуче, - посміхнувся майстер, - саме так і було. Я зрозумів, що камінь все ще тут, але, щоб його вплив так гостро відчула лише сама Олена, він певно повинен бути саме в її кімнаті. Проте, як він сюди потрапив, залишається загадкою навіть для мене...

- Думаю, це я можу пояснити, - гордовито підняв підборіддя дільничий. - До своєї смерті Ганна підозрювала, що її хочуть вбити і ця підозра впала саме на вас, незнайомця, котрий жадав її безцінну прикрасу. Коли її стан зовсім погіршився і вона відчула, що скоро хвороба візьме гору й заховала Зміїне Око тут, щоб ви не знайшли його і не викрали.  

- Отже, усі крапки над і в цій справі нарешті розставлено, - з полегшенням зітхнув Андрій. 

- Боюсь, ще не зовсім... - похилив голову Загребельний. - Незаперечні факти доводять, що ваш пращур, Яким Трубецький, убив ювеліра Шимона й забрав прикрасу... Але, як виявилося, в Долині все ще є живий родич Шимона, який є повноправним власником Зміїного Ока. 

- Тим краще, воно принесло вже достатньо шкоди нашій родині, - погодився Трубецький і махнув рукою: - нехай очі мої його більше не бачать. 

Залишивши будинок Трубецьких, Юлій Альбертович, Слава та Євген Скрипаль поїхали до Ярослава Кучери, аби віддати те, що за правом належало йому. Цього разу вже дільничий давав вказівки, куди їхати, чим зекономив для усіх чимало часу. 

- Вибачте, але воно мені не належить, - звернувся до гостей старий Кучера, уважно вислухавши їх розповідь. - Я прочитав щоденник, що ви дали мені і побачив в останньому його записі останню волю дідуся Шимона, яку мушу виконати. 

- "Знайшов я тут дівчину-зірку зі світлим іменем, що усіх небесних зір гідна! На щастя, я можу дати їй їх..." - процитував з пам'яті Загребельний і в очах Ярослава побачив згоду. 

- Мова ж йшла про босорканю Сороку, саме її полюбив він усім серцем, а вона його... Лише тому вона прокляла Якима Трубецького, а не з заздрощів, бо відчувала, що коханий не залишив би її, не попрощавшись. Є в Долині і зараз Сорока з не менш світлим іменем. Певен, вона схожа на свою прабабусю, усі дівчата в їх роду були мов краплини ранкової роси схожі... Час закінчити цю столітню драму, друзі... Зміїне Око їй і родині її нехай належатиме...

Яка небувала дивина, - така бажана ще вчора прикраса тепер перекидається між своїми господарями, немов гаряча картоплина. Знайомою стежиною прямували тепер чоловіки до хатинки Світлани Сороки, куди автомобіль вже не їхав, однак і тут камінь не затримався... 

Історія ця закінчилася так, як мала закінчитися: за унікальну прикрасу з надзвичайною столітньою історією загадковий колекціонер погодився щедро заплатити жінці, а вона в свою чергу вчинила, як підказувало її чуйне серце, і грошима поділилася зі старим Кучерею. "Немало він за життя натерпівся, тож нехай старість йому буде хоч трохи солодша, - пояснила Світлана Загребельному. - А підвіска ця мені була не стільки потрібна, скільки повернення справедливості і торжество правди в нашій маленькій історії. До того ж у вас Зміїному Оку безпечніше буде з його вбивчими схильностями".