Розділ 9

Віщуючі щось лихе хмари зібрались над Долиною в чорний, як одяг траурного натовпу, день. Бажання віддати шану і попрощатися з Ганною привело всіх присутніх на скромне подвір'я Трубецьких, де в багряній, як краплина гарячої крові, труні так мирно й спокійно, наче стомлене веселою грою немовля, віддалась непробудному сну жінка. Сьогодні ні в кого не виникало бажання сказати про неї чогось недоброго, навіть, якщо раніше такі думки не знаходили в глибинах душі спокою. Пропустити похорон не міг і Юлій Альбертович. Він прийшов разом з Оксаною, щоб провести померлу в останню путь. Сім'я Ганни стояла неподалік, схилившись над блідим тілом; натовп лише починав збиратись, наче грозові хмари в лазуровій далині. Раптом підійшла загадкова жінка в темно-сірій, наче пір'я старої ґави, сукні та мертво чорній шалі на плечах. Під колір їй вуаль прикривала опущене до землі обличчя незнайомки, але навіть так Андрій та Олена впізнали її. В такому одязі, та ще й з гострим, наче дзьоб, загнутим донизу носом жінка справді була схожа на ґаву, проте місцеві добре знали, що насправді вона - Сорока. Скромним поклоном мовчазна пані привіталася з господарями і приєдналася до натовпу, але навіть так залишалась наче окремо від усіх. Немов біла ворона, жінка не знаходила тут собі місця, а Андрій кинув на неї якийсь дивний, підозрілий погляд і щось прошепотів сестрі. Загребельний також звернув увагу на цю особу і поцікавився в Оксани хто це. Дослідник одразу збагнув, що цій жінці тут ніхто не радий.

- Не дивіться в її бік, - тихо відповіла Мельник, - відьма то, Світлана Сорока. 

- Сорока? - здивувався Юлій Альбертович. - Та, що з легенди?

- То її правнучка, але така ж, як і всі в їх роду, - несповна розуму. 

Зважаючи на історію, почуту вчора від старої пліткарки, знавець прикрас зрозумів, чому на цю жінку люди кидають косі погляди. Саме тому вона викликала цікавість. Після всіх обрядів траурний марш привів натовп на кладовище, де Ганна поринула в землю, щоб назавжди поріднитися з нею. Коли все закінчилось, Загребельний прослідував за Сорокою аж до її житла. 

- Заждіть! - окликав він відьму й швидкими кроками наздогнав її. 

- Чого вам треба? - невдоволено кинула у відповідь жінка, звертаючи до незнайомця пронизливий погляд карих очей.

- Мене звуть Юлій Загребельний, я дослідник прикрас і хотів би задати вам декілька питань. 

- Вибачте, але прикрас в мене нема. 

- Я щодо Зміїного Ока... - мовив майстер і жінка завмерла. Він одразу ж зрозумів, що нарешті по-справжньому привернув її увагу. 

- Вулиця - не найкраще місце для таких розмов, - відповіла Сорока і вже зовсім скоро вони опинились в її скромній оселі. Світлана не успадкувала від предків жодних надприродних здібностей, але це не врятувало її від лихої вдачі свого роду. Через прокляття старої босоркані Сороки, накладене сотню років тому, жителі селища обходили хатину з червоним дахом стороною, уникали жінку та обдаровували її косими, часом наляканими поглядами. Юлій Альбертович вів себе як зазвичай стримано і ввічливо, такого ставлення до себе Сорока давно не зустрічала, тому і миттєво розцвіла, наче загартована зимовими холодами квітка підсніжника. Відмовитись від чашечки чаю виявилось нелегко, особливо такому його поціновувачу, як Загребельний, проте приготований Сорокою напій швидше скидався за смаком на справжнє відьомське зілля; навіть цукор не зміг його врятувати. 

- Ви через ту легенду прийшли, так? - почала раптом Світлана. - Вважаєте моя родина винна у тому, що відбувається? Але все було зовсім не так!

Жінка наповнилась гнівом і образою через тіні минулого, які піднялись перед її очима. 

- Той камінь, Зміїне Око, він насправді повинен належати нашій родині! Трубецькі злодійством загарбали його.

- Розкажіть мені правду, як все було.

- Як прабабуся прокляла того негідника, всі і вирішили, що через заздрощі, бо Яким собі іншу дівчину знайшов. От тільки вона ніколи і не любила Трубецького, то він плівся за нею, наче стебла барвінку, а їй було до нього байдуже. Прокляла ж насправді за те, що Яким убивцею був і брехуном. Коли Шимон, так звали ювеліра, приїхав сюди, то керувало ним лише бажання наповнити золотом кишені. Тому він і зв'язався з тим слизьким підлим чортом, жадібним і ненаситним корчмарем, відкормленим краще за найтовстішого кабана. Однак Шимон закохався в мою прабабусю і освідчився, він вирішив подарувати Зміїне Око їй. Коли про цей його намір дізнався Трубецький, то жорстоко вбив ювеліра й викрав підвіску, а селищем пустив чутку, що майстер продав підвіску і раптово поїхав. Прабабуся одразу зрозуміла, що сталось, адже Шимон навіть не попрощався...