Розділ 5

Наступного дня Юлій Альбертович знов завітав до будинку Трубецьких в надії, що Олена виконала свою обіцянку. Вона і впустила його до будинку. Не зважаючи на те, що двері тут ніколи не бували замкненими, Загребельний не смів сам відчинити їх, а лише спокійно чекав на господарів. Пройшовши всередину в супроводі молодої дівчини, знавець прикрас краєм вуха захопив нерозбірливі крики зі спальні Ганни і, хоча він вдав, що не помічає, Олені стало надзвичайно ніяково. Рум'яні щоки стали навіть більш червоними, ніж зазвичай. За мить з кімнати кулею вилетів середнього зросту чорнявий чоловік і двері за ним з гуркотом зачинились. Незнайомець, здавалось, був настільки розгніваний, що іскри з його палаючих карих очей могли влаштувати пожежу в будинку, але, помітивши в кімнаті чудернацького гостя, чоловік завмер. Андрій Трубецький зовсім не очікував зустріти тут когось незнайомого, та ще й такого незвичайного, навіть кумедного чоловіка, наче витягнутого зі сторінок якогось старого роману. Так несподівано і відбулось знайомство сина Ганни зі знавцем прикрас, якого Трубецький запам'ятав як "дивного чоловіка". 

- Мені негайно треба пройтися! - мовив Андрій, відчуваючи нестримний гнів в грудях, який змушував так сильно битись тепер його серце. Сам він був особистістю запальною, легкозаймистою і навіть вибухонебезпечною: в палкій суперечці зовсім не стежив за словами і потім дозволяв пеклу всередині ще довго спалювати себе, ходив надутий, наче індик, і, подібно бику, важко й голосно дихав, випромінюючи небезпеку. 

- Якщо дозволите, я б приєднався до вас, - ненав'язливо посміхнувся Загребельний. Після такої палкої сварки з сином, Ганна мала б бути ще злішою, ніж раніше, а цієї жінки знавець прикрас відверто побоювався після минулої зустрічі. Лише тому Юлій Альбертович вирішив для себе, що краще уникне розмови з нею сьогодні. 

Андрій не відмовив майстрові, хоча і не був надзвичайно радий його присутності. Вже добре знайомі Загребельному після пекельних блукань дороги тепер не здавались такими заплутаними, як того дня, коли, подібно єврейському народові, знавець поневірявся селищем в пошуках будинку Оксани. 

- Однак різкий в вашої матері характер, - звернувся до Андрія Юлій Альбертович.

- І не кажіть, вона іноді буває просто нестерпною... - погодився Трубецький. - Але родичів не обирають, доводиться пристосовуватись. Навіть за стільки років мені не вдалося її зрозуміти, ця жінка завжди знайде чим здивувати... 

- Точно як мій асистент, Слава, - засміявся Загребельний, - ніколи не знаєш, чого можна очікувати, та ще й язика має гострого, що хоч залізо ріж. 

- Не заздрю... Я хоч одружившись втекти зміг, а вам, певно, від асистента вже ніколи не здихатись, - жартівливо відповів Андрій; його настрій поступово повертався до звичайного стану. 

- Насправді він не такий поганий, лише базікає занадто багато і зовсім зосереджуватись на одній справі не вміє. Хлопець зі світлою відкритою душею, працьовитий і завжди готовий допомогти, таких світові бракує. 

- Насправді і матінка моя зовсім не погана людина... - визнав Андрій. - Але вперта, як той віслюк, і себе кращою та розумнішою за всіх вважає. 

- "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля" - процитував класика Загребельний. - Така вже в неї вдача. Та й вам воно у спадок перейшло, будете колись навіть впертіші за неї. 

Андрій не мав чого додати, він і сам чудово розумів це в глибині душі. Весела дружня розмова змінилась тишою так само раптово, як і зав'язалась між чоловіками. Ще трохи вони йшли мовчки, насолоджуючись чарівними перевагами маленького селища над галасливими містами: свіжим, чистим, наче ранкова роса, повітрям та далеким співом пташок, що здавався тепер таким близьким... 

- Чій то будинок там вдалині? - вказав Юлій Альбертович на стару, розбиту невблаганною долею хатину. 

- Він, як не помиляюсь, належить родині Коваленків, проте ніхто там вже давно не живе, в місто перебрались... 

Прогулянка Долиною з Андрієм пішла Загребельному лише на користь, він хоч трохи відволікся від постійної роботи. Вже багато років тому Юлій Альбертович забув значення слова "відпустка". Хоча певною мірою робота і була для майстра відпочинком, адже саме їй він віддавався душою й тілом, жертвував улюбленій справі всього себе. 

Цей день став кінцем безтурботних часів в тихому селищі й житті визначного майстра своєї справи.