Розділ 4

Тим часом Загребельний, грубо виставлений за двері з хати Трубецьких, повернувся додому, аби все обміркувати. Камінь, захований в золотій підвісці, не був схожий на справжній смарагд, як і не походив на дешеву підробку. Якби це була якісна копія, це не кидалося б так в очі, але дешевка не мала б такого вишуканого вигляду. Ця невідома річ викликала цікавість, і Юлій Альбертович вирішив, що вона сподобається замовникові, зважаючи на його специфічний смак і любов до рідкісних прикрас. Проте залишалось відкритим дивне питання: що ж це таки за камінь? Розмірковуючи над цим, майстер вирішив прогулятись мальовничим селищем, помилуватись місцевими хатинами, які були не меншим витвором мистецтва, ніж звичні йому діаманти та рубіни. Дорогою Загребельному довелось зустрітись з незвичайним джентельменом. В колах, в яких зазвичай проводив свій час Юлій Альбертович, таких людей зустріти не виглядало можливим: старий брудний одяг, пом'яте зморщене обличчя та характерний різкий запах, гірший, ніж від смітника. Незнайомець ледь тримався на ногах, проте не пропустив не місцевого чоловіка і звернувся до нього хрипким голосом, наче слова, перш ніж вийти назовні, фільтрувались вимощеним в горлі голуб'ячим гніздом:

- То це ти?..

- Звичайно ж я, - без роздумів відповів Загребельний, - ким же мені ще бути, як не собою? 

- Тобі варто триматись подалі від Трубецьких і Зміїного Ока, якщо життя цінуєш... - погрозливо проскрипів дивак, хитаючись. - Я, як твій приятель, застерігаю... Страшне прокляття лежить на Зміїному Оці і всій їх родині... 

Слова доброзичливого зустрічного важко було зрозуміти, але, повільно крокуючи вперед повз Юлія Альбертовича, незнайомець обірвав розмову і лише крикнув у спину новому "товаришові":

- Стережись Зміїного Ока... 

Після дивної розмови знавець прикрас повернувся додому, де на нього чекала Оксана. Господиня запропонувала вечерю, від якої після сьогоднішнього обіду Загребельний не міг відмовитись. Ніде раніше майстер не куштував нічого навіть близького такого, як страви цієї жінки. Долина та її жителі все більше дивували своєю унікальністю Юлія Альбертовича. 

- Можна запитати? - звернувся майстер до Оксани, не відриваючись від смачної вечері. - Я зустрів дивного чоловіка сьогодні. Старий, та не в міру п'яний, в брудному одязі... 

- Здається, я знаю про кого ви. Хоча п'яниць в нас і багато, але він - перший, хто спадає на думку. Ярославом Кучерею зветься. Не знаю, що казав вам цей тип, проте запевняю: не варто вірити божевільному старому, він завжди верзе казна які дурниці. 

Слова Оксани значно заспокоїли Загребельного; більше про це вони не говорили. І сліпому було видно, що поважній господині навіть згадка про Кучеру навіювала якісь неприємні думки. Після вечері жінка залишила гостя й повернулась до свого будинку, побажавши приємних снів, однак день Юлія Альбертовича ще не планував закінчуватись, не зважаючи на повільне та неминуче згасання останніх сонячних променів на межі неба й землі, де з незапам'ятних часів проведений недоторканний білий кордон. 

Вечірній спокій майстра порушив раптовий стукіт. Не знаючи навіть на кого чекати, Загребельний попрямував до дверей. "Чи не той божевільний бува навідався?" - подумалось йому. Тим не менш за дверима Юлія Альбертовича зустріла Олена, з якою він вже встиг сьогодні познайомитись в будинку Трубецьких. 

- Доброго вечора, - звернулась до нього дівчина. - Вибачте матінку за сьогоднішнє, вона була з вами різка... - Олена навіть не дала Загребельному відповісти, швидко продовжуючи: - прошу, не їдьте з Долини, я переконаю її продати Зміїне Око, обіцяю!

Здавалось, для неї надзвичайно важливо, щоб знавець таки купив прикрасу. Олена ж не знала, що майстер своєї справи над усе не любив відступати і, не досягши свого, навіть не думав їхати. У відповідь на таке наполегливе благання Загребельний лише люб'язно посміхнувся, наче саме її слова переконали його залишитись, і побажав доброї ночі. Дівчина подякувала й маленькими швидкими кроками повернулась додому, а глибока ніч невблаганно вкривала селище цупкою чорною ковдрою.