Розділ 3

Прокинувся Юлій Альбертович обідньої пори, та навіть так не хотів полишати зручного ліжка й велетенської м'якої перини. Мабуть, знавець прикрас до самого вечора пролежав би, якби благодатну тишу раптово не порушив насичений і дзвінкий звук органу, що миттєво заполонив кімнату. Настільки неочікуваний дзвінок сколихнув Загребельного, а гуркіт власного падіння з ліжка остаточно розбудив його. 

- Доброго дня, не спите? - жартівливо запитав голос в телефоні, навіть не підозрюючи, наскільки влучно поцілив у правду своїми здогадами. 

- Ні, - стримано відповів знавець прикрас, розпластавшись на багряному з химерними узорами килимі, яких у свій час можна було знайти в кожному будинку. - Чогось хотів, Славо?

- Власне, так, тому і дзвоню! Ви вже на місці? Як дорога? Домовились щодо каменю? - нескінченна злива питань наполегливого, часто набридливого асистента посипалась на Загребельного, поки грім його обірваного терпіння не зупинив на півслові веселий голос юнака. Така вже була Слава людина, що, маючи гарний настрій, він міг швидко зіпсувати його усім навколо своїми надокучаннями, а заразом підняти з могили мертвого й спричинити кілька землетрусів на іншому боці планети. 

- Можливо, є важливіший привід для цього раннього дзвінка? - Юлій Альбертович знов повернув собі спокійний голос після пронизливого гнівного "годі!". 

- Так, точно! - згадав Слава й засміявся: - Зовсім забув, пан Блюменталь переконливо просив якнайшвидше розібратися з цею справою, бо неочікувано з'явилась нова робота, яку можна довірити тільки Вам. 

- Це все? - запитав ввічливо Загребельний і, почувши таке бажане "так", негайно закінчив розмову. 

- Але ви так і не відповіли... - якось сумно мовив Слава, однак у відповідь отримав лише короткі, такі неприємні гудки. 

Тим часом двері до кімнати тихенько відчинились і, піднявши до лоба очі, знавець прикрас побачив Оксану. 

- Доброго ранку, - промуркотів він і лише тоді збагнув, що і досі лежить на підлозі. Наче солдат, Загребельний блискавично піднявся на ноги й показово збив з себе пил. 

- Бачу, ви любитель поспати, - промовила господиня й посміхнулась: - обід на столі. 

Вже скоро Юлій Альбертович переодягнув нічну сорочку в подібний вікторіанському костюм і привів себе до порядку, щоб після обіду нарешті зайнятись справами, задля яких покинув рідну квартирку в столиці. 

Знавець прикрас швидко досяг будинку Трубецьких; двері відчинила рум'яна дівчина, Олена, хороший настрій якої цього дня ніщо в світі не могло зіпсувати. Дівчина трохи здивувалась, побачивши в себе на порозі прибульця з 19 століття в старомодному одязі й з дворянським гордим, але приємним обличчям. 

- Вітаю, - мовив у відповідь на її щиру усмішку чоловік. - Мене звуть Юлій Альбертович Загребельний, я - знавець прикрас. 

Щойно Олена зрозуміла, хто стоїть перед нею, одразу стала навіть веселішою, хоча з її радісного вигляду здавалось, що це вже неможливо. Дівчина запросила гостя до хати й провела у вітальню. 

- Покличу матінку, - так само усміхнено повідомила вона і зникла за чорними дверима, по другий бік яких ховалася сліпляче світла кімната. 

Згодом звідти вийшла старша жінка, обличчям надзвичайно схожа на дочку. Срібні нитки вже пронизували її чорняве волосся, - ті самі нитки, якими була вишита уся голова Загребельного. 

- Чим можу допомогти? - поцікавилась вона й проникливий погляд карих очей звернувся до глибин душі гостя. 

- Мій клієнт виявив цікавість до Зміїного Ока, - повідомив Юлій Альбертович, зиркаючи на Ганну з-під густих засніжених старістю брів. - Отож я тут, щоб оцінити, чого воно насправді варте, й викупити. 

В відповідь Ганна лише обурливо вигукнула, наче була глибоко ображена словами Загребельного: 

- Викупити?! 

Знавець прикрас, який ледь не позбавився слуху від могутнього крику, ніяк не розумів, що так розгнівало Трубецьку, а жінка повернулась до своєї кімнати і згодом, подібно величному Прометеєві, що відкрив людям вогонь, винесла зі спальні золоту підвіску з блискучим насичено зеленим каменем.

- Ви кажете оцінити й викупити?! - так само гнівно продовжила вона, показуючи Зміїне Око майстрові. - Хіба можна оцінити цей безцінний смарагд, нашу вікову сімейну реліквію?! Воно безцінне! 

Лише на мить Загребельний поглянув на прикрасу, перш ніж розлючена жінка різким рухом забрала її знов, ховаючи в долоні від усього світу. 

- Боюсь вас засмучувати, - обережно промовив знавець прикрас, - але ваш камінь - зовсім не смарагд. 

Ці слова остаточно довели Ганну до кипіння, і вона вигнала Юлія Альбертовича з дому, а сама ще цілий день гнівалась на таку образу. "Не смарагд... Цей чоловік - шахрай і брехун, який жадає захопити скарб нашої родини! - картала вона себе різними думками. - Такий і вночі прийде, аби свого досягти, він ладен на все!"