Розділ 2

Юлій Альбертович Загребельний, відомий і майстерний знавець прикрас, навіть уявити собі не міг, що вляпається в історію вбивства, коли три дні назад приїхав до Долини. Незвичайна робота часто вплутувала його в дивні, часом кумедні, а іноді зовсім невтішні ситуації, проте від поїздки до тихого, забутого всіма селища він подібного ніяк не очікував, покладаючи надії на спокійну й легку угоду. Дарма. 

Пригоди Юлія Альбертовича почались ще в Києві, звідки важка й довга дорога вела його до Львова, а вже звідти - до самої Долини. Чимало колоритних персонажів, знайомих, мабуть, кожному подорожуючому, зустрів майстер своєї справи в поїзді: і завзятих картярів, і авантюрних пияків, і вічно невдоволену зі зрозумілих причин огрядну провідницю; наслухався незмовкаючих п'яних співів і гучного щирого сміху з сусіднього купе, постійного гуркоту дверей і слонячих кроків, що не дали можливості спокійно відвідати царство Морфея.

Коли молодий місяць був вже високо і все навколо занурилося в чорнила ночі, в поїзді і в спустошеній втомою голові знавця прикрас нарешті запанувала тиша. Дерева безкрайніх лісів бігли за вікном, наче спогади минулого - всього за мить вони назавжди розчинялись вдалині. Легке похитування і стукіт коліс внизу заколисали Загребельного і, не зважаючи на жахливо незручне ліжко, він таки задрімав. Того дня Юлій Альбертович отримав незабутні враження від особливої подорожньої атмосфери, а на завершення втратив годинника і взуття, про що дізнався вже зранку, коли гострі промені сонця врізались в охоплене солодким сном обличчя. Нічний відпочинок зовсім не відчувався, лише міцна втома, яка усіма силами не давала знавцю прикрас піднятись з ліжка. 

Не зважаючи на гнів до нічних крадіїв, що тепер горів в пульсуючих венах майстра своєї справи, йому довелося змиритись з тим, що годинник і улюблені туфлі вже ніяк не повернути. Залишалось лише дістати з валізи іншу пару взуття і, коли настав час, залишити потяг. Більша частина шляху залишилась позаду, однак ще година в палаючому спекою автобусі до Долини, який до всього виявилось не так легко знайти, стала справжнім випробуванням. І от після всього знесилений і в'ялий Юлій Альбертович ступив на землю бажаного селища, наче покинутий в пустелі відлюдник, що натрапив на оазис. "Нарешті я на місці!" - радісно подумав Загребельний, ще не знаючи, що найгірше - попереду. Скоро він це збагнув, блукаючи Долиною. Наче воскова свічка, знавець прикрас танув під палючим сонцем; йти з кожним кроком ставало все складніше і величезна валіза позаду ніяк в цьому не допомагала. Лише під вечір з допомогою місцевих порадників йому вдалося дістатись до житла Оксани Мельник, господарки невеликої літньої хатинки для туристів. Виявилось, обширні знання в різних галузях не змогли врятувати бідолашного чужинця від хитрих петляючих стежинок і доріг, що судинами пронизували всю Долину. Не те щоб люди зле радили, або погано пояснювали, чи ігнорували прохання про допомогу, ні. Привітні, загартовані працею жителі селища з радістю розмовляли з подорожнім, яскраво і зрозуміло описували шлях, орієнтири, що могли б допомогти, але пошуки дороги й просторова орієнтація завжди були слабким місцем Юлія Альбертовича, справжньою Аххілесовою п'ятою. Сонце вже спустилось за обрій і темрява потрохи охоплювала Долину, коли напівмертвий від втоми знавець прикрас натрапив на той самий будинок, з двору якого виглядали гілки яблунь, опираючись на невисокий зелений паркан. Саме тут і планував зупинитись на час роботи Юлій Альбертович. Оксана Мельник виявилась веселою і доброю жінкою, яка втім довго сміялась з розповіді Загребельного про його мандри "Лабіринтом Мінотавра". Господиня одразу збагнула, що цього чоловіка не можна було самого відпустити в тутешній ліс, хоча і сам Юлій Альбертович ніколи не виявляв такого бажання. Оксана ще не знала справжньої мети свого гостя, однак люб'язно відповідала на його питання про селище. Як з'ясувалося, рід Трубецьких проживав у сусідньому будинку, хоча залишились від них лише Ганна з дочкою: син давно покинув рідне гніздо і жив з дружиною у Львові, а чоловік Ганни Трубецької, Іван, не так давно віддав Богові душу. Знавець прикрас уважно, з непідробною цікавістю слухав розповіді говіркої господарки, а разом з тим невпинно і непомітно біг вперед час. 

Зовсім неочікувано зоряна ніч, яких ніколи не побачити в місті, накрила селище своєю безмежно широкою мантією. Загребельний щиро зачарувався сяянням далеких зірок, навіть вийшов на вулицю, щоб краще роздивитись їхню неземну красу. Наче маленькі блискучі самоцвіти, вони манили його погляд, однак не довго милувався вічними жителями неба Юлій Альбертович. Відчуття втоми, яке відступило під час вечері й довгої захопливої розмови, знов нагадало про себе, і зовсім скоро гість вже спав у своїй затишній спальні мертвим сном.