??.07.2025

Любий читаче, не дивуйся знакам питання в назві цього розділу. Цей день ми просто вигадали.

Ми з татом хотіли закінчити історію Олекси розповіддю про його останній день. Точніше, про останній день його свідомості. Логічно було б поставити в кінці саме його.

Але визначити цей день неможливо. Серед тридцяти чотирьох тисяч шістсот дев’яносто одного дня життя Олекси він міг відбутися будь-коли. А самого Олекси вже не можна було про нього спитати. Після цього дня змінанки більше не відбулося б, отже, розповісти про нього він не зміг би.

Тому нам із татом довелося трохи пофантазувати. Хоча кожна фантазія тут має своє коріння.

Тато написав чернетку цього розділу майже одним із перших, коли тільки починав роботу над історією Олекси. А я тепер її переписав. Не тому, що можу написати краще за нього. Просто Олексу я знав трохи інакше. Тато знав його як людину, про яку писав. Вони дружили. Я ж кілька років жив із ним поруч в одному домі, сидів із ним за одним столом. Зрештою, я був поруч у ті роки, коли ще не дуже розумів, хто він такий.

Та й татова чернетка була надто емоційною для подій, які насправді відбулися в інші дні. Тому саме я описав цей день таким, яким він, можливо, міг бути.

***

Олексу не можна було назвати ані жайворонком, ані совою. Він ніколи не мав проблем із підйомом. Міг прокинутися одразу після змінанки, а міг проспати до десятої. Від чого це залежало, ніхто не знав. Сумніваюся, що й сам Олекса міг би це пояснити.

Того дня Барковський вирішив виспатися.

Після ранкових ритуалів він знайшов на кухні Стеню. Дівчинка сиділа за столом і дивилася у вікно.

— Привіт, доню. Давно прокинулася?

— Доброго ранку. Ще о п’ятій. Сонце розбудило.

— Ого. А чого ти тут сидиш? Колокольчиківи вже давно мали бути на ногах. Вони, мабуть, думають, що ти спиш, і тому не приходять. Сміливішою треба бути, Стеню. Ти снідала?

Донька похитала головою.

— Боже мій, Стеню! — Олекса обійняв її. — Ти п’ять годин не спиш і досі не поснідала?

Дівчинка опустила голову.

— Соромишся? — спитав батько.

Стефанія промовчала.

Олекса обійняв її ще дужче.

— Це і твій дім, сонечку. Ти маєш повне право користуватися тут усім, що є. І навіть більше.

Барковський підійшов до холодильника, витягнув коробку з десятком яєць і взяв у кожну руку по яйцю.

— Ти можеш навіть робити так!

Олекса лівою рукою підкинув яйце вгору. Воно пролетіло недовгу дугу й приземлилося просто на щойно вимите волосся Барковського.

Стеня розсміялася.

— Радий, що тобі весело, доню, — промовив Олекса. — Але ти забула, що в мене залишилося ще одне.

Він показав другий «снаряд» у правій долоні.

— Ні. Ні. Ні! — дівчинка почала задкувати. — Ти не посмієш!

Яйце прилетіло їй просто в лоба.

— А як інакше мені показати тобі, де що знаходиться, якщо тобі не вистачає сміливості перевірити самій? — Олекса жбурнув друге яйце їй у живіт. — Я оголошую тобі харчову війну! І те, що ти не знаєш, де лежить борошно, вважатиму своєю перевагою!

Стеня швидко включилася в гру. Чекати, поки тато влучить утретє, вона не стала й підбігла до холодильника. Схопила перше, що побачила, — пляшку молока — і кинула в батька. Пляшка відскочила від Олекси, бо була закрита.

— Це буде легка перемога, — сказав батько, висипаючи на Стеню два кілограми борошна.

Дівчинка схопила з полиці пляшку олії й вилила на тата майже всю.

— Мабуть, стоп! — промовив Олекса. — Будемо вважати, що ти відігралася. Олія вже на підлозі. Далі воювати небезпечно.

Стефанія висипала на батька контейнер із цукром.

— От тепер — відігралася, — констатувала вона. — Далі що? Прибирати?

— Прибиратимемо після душу, — повідомив тато. — А тепер — обнімашки!

За кілька секунд батько й донька виглядали майже однаково.

Після другого за ранок душу, прибирання й дуже пізнього сніданку Христя запропонувала Олексі та Стені поїхати разом із Колокольчиківими на пляж. День був спекотний, тому Барковські погодилися.

Єдине, у Стефанії не було купальника. Заїхати до магазину означало втратити щонайменше дві години на суперечки близнючок. До купівлі нового одягу вони ставилися надто відповідально. Тому Христя потайки від обох попросила Янусю поділитися з кузиною одним зі своїх купальників.

У цьому був сенс. У старших сестер Януся була чимось на кшталт моделі. Одягу в неї було більше, ніж вона фізично могла носити. Деякі речі Яна взагалі жодного разу не вдягала. Неношених купальників виявилося аж три, тож Стені навіть було з чого вибирати.

Єдине, що трохи бентежило Стефанію, — її перший у житті купальник виявився роздільним. До самого пляжу вона не була впевнена, чи вистачить їй сміливості вийти в ньому на люди.

Вистачило. Коли Стеня побачила Яну в такому самому купальнику вже на пляжі Монастирського острова, питання для неї було закрите.

Описувати сам пляж немає сенсу. Думаю, більшість із нас хоча б раз була в такій великій компанії. Були веселощі у воді, сонце, шашлики в невеликому кафе майже під Мерефо-Херсонським мостом і пиво для дорослих.

Коли спека трохи спала, сім’я розділилася на дві команди й зіграла у пляжний футбол. На воротах поставили близнючок. Користі від них було небагато. Вони радше виконували роль додаткових штанг, ніж воротарок.

У першій команді грали Ярина, Христя, Тарас і Стеня. У другій — Дарина, Олекса, Степко та Ліра. Судила Яна. Зі справжнім свистком.