03.12.2050

— Тату, прокидайся.

Голос Стені ніжно витягував Олексу із царства Морфея, і він, підкоряючись цьому тихому поклику, без особливого бажання розплющив очі. Світло в кімнаті було ще тьмяним, груднева темрява за вікном не збиралася відступати, а тіло з усіх сил протестувало проти такого раннього підйому.

— Котра година? — спитав він, позіхаючи так широко, що мало не вивихнув щелепу.

— Чотири тридцять п'ять. Сьогодні третє грудня п'ятдесятого року.

— Якого біса, доню?! Мені ще спати й спати...

— Вибач, тату. У мене за дві години літак, на дворі вже чекає таксі. А ти на пару днів залишаєшся єдиним дорослим на господарстві. Ти ж сьогодні дорослий? Скільки тобі років?

— Не хвилюйся. Я молодий, але вже точно не підліток. А що, власне, сталося?

— Увечері подзвонив Степко. Він догулявся до того, що не цурався навіть наркотиків. Докотився до того, що швейцарський суд примусово відправив його на лікування. Я не знаю, як Степана занесло до Швейцарії, але він просив про допомогу. Він зараз у Ньйоні, у психіатричній клініці. І я мушу бути поруч. Бо ми сім'я. Йому ніхто, крім мене, мізки назад не поставить.

— Гаразд. Рушай. А де всі інші?

— Юрко на конференції в Парижі. Тараса запросили консультантом на операцію до Індонезії. Ліра у відрядженні в Німеччині. Ось і я маю їхати на кілька днів.

— А Христя?

Стеня запнулася. У її голосі з'явилася та ледь помітна затримка, яку неможливо зіграти.

— Тату, вона померла два роки тому...

— Вибач. Я не дуже вчув дату. Мабуть, не виспався.

Стеня підвелася, все ще тримаючи батька за руку, ніби перевіряючи, чи він справді тут, чи справді з нею.

— Я ж можу на тебе розраховувати?

— Авжеж можеш. Ми з Север'яном впораємося. Правда, Севко?

— Абсолютно, Олексо, — озвався голос із динаміків, і в цьому «абсолютно» була та спокійна впевненість, яка заспокоює краще за будь-які обіцянки.

— Якщо що, у мене був і запасний варіант. Це Тарасова домробітниця Маша.

— О, ні, — негайно запротивився Севко. — Після її матюків мені доводиться щоразу підчищати свій лексичний запас і цілий місяць заспокоювати Левка. Він же все розуміє буквально. А розум у нього, як для тринадцятирічного підлітка з розладом аутистичного спектра, — ого-го! Він якось мене перепрограмував, використовуючи тільки електронну зубну щітку. Тому, вибач, Стеню: або я в цьому домі, або Маша. І якщо обереш Машу, я на пів року переберуся до монастиря шукати Бога й лікувати своє крихке психічне здоров'я.

— Север'яне, — усміхнулася Стефанія, — ти штучний інтелект. Твій сервер фізично знаходиться у підвалі. Ти ніяк звідси не втечеш.

— Ой, Стеню, не роби мені викликів! От піду я від вас, і що ви без мене робитимете? Хто нагадає тобі, що сім хвилин тому автопилот таксі вже ввімкнув простоювання? Біжи вже. Літак, на відміну від таксі, чекати не буде навіть за гроші.

Стеня чмокнула Олексу в щоку і, вже вибігаючи з батьківської спальні, кинула на прощання:

— Люблю вас! І навіть тебе, Север'яне. Повеселіться!

За кілька секунд грюкнули вхідні двері, і в домі настала та особлива тиша, яка буває лише тоді, коли з нього йде той, хто тримав усе в руках. Олекса ще якийсь час прислухався до звуку двигуна, що затихав за вікном, а потім промовив:

— Знаєш, Севко, це дуже неввічливо — не реагувати на те, коли тобі кажуть, що люблять.

— Я ображений, — повідомив розумний дім і, витримавши драматичну паузу, продовжив: — Я відповів їй есемескою, що теж люблю її. Щоб не зазнавалася.

Олекса підвівся й пішов у душ. Гаряча вода повертала тілу відчуття реальності, змивала залишки сну й готувала до дня, який обіцяв бути довгим. Після ранкових процедур він зайшов на кухню, де його вже чекав запах кави — Севко завжди знав, коли її треба заварити.

— Агов, Севко, а тебе вже налаштували на контроль другого будинку — Колокольчиківих?

— Так. Після смерті Христини я керую обома будинками. Нічого не змінилося, крім того, що тепер я варю каву на два помешкання.

— Скажи, будь ласка, чи всі діти ще сплять?

— Усі четверо сплять, — відповів Севко, і в його голосі з'явилася та особлива інтонація, якою він зазвичай видавав статистику. — Левко — глибокий сон, фаза швидкого сну, пульс 72, температура 36,6, дихання рівне. Ївгуся — поверхневий сон, температура трохи підвищена, що для неї нормально після вчорашнього вечора. Василько — спить так, ніби його вимкнули з розетки, пульс 84, температура 36,7. Макс — неспокійний сон, ворушиться, температура в межах норми. І взагалі, Олексе, це дуже дивне питання. Зазвичай о п'ятій ранку в грудні діти раніше сьомої не прокидаються.

— Гаразд. А ще можеш мені сказати, коли в соцмережах з'явиться Мар'янка? Нам із тобою сьогодні може знадобитися допомога дівчат. Тим більше що в них теж сьогодні батьки не вдома.

— У Мар'яни вже сім хвилин триває ранкове тренування. Вона зараз на біговій доріжці. Можемо зателефонувати.

— Гаразд. Набери її, будь ласка.

У динаміках замість баритона Север'яна прозвучали гудки очікування, а за мить — задиханий від бігу, але радісний голос Мар'янки:

— Доброго ранку, дідусю Лексе!

— Привіт, Квітонько. І чого ж тобі, бідолашній, не спиться ні світ ні зоря?

— Батьки переймаються, що я надто вразлива. Тому порадили бігати зранку. Ну, там ендорфін, дофамін, серотонін та ще купа «інів», котрі допомагають мені боротися зі стресами.

— Господи! Тобі ж чотирнадцять. Які в тебе стреси?!

— Не знецінюй, дідусю. Підлітковий вік — це суцільний стрес. А ще мені просто подобається. Я просто беру навушники, вмикаю музику і біжу. А потім цілий день я щаслива.