Geleceğe beş adım

Ми з Мирасем так і не стали парою. Натомість стали друзями. І, мабуть, саме це й виявилося значно ціннішим.

Є дивна закономірність, яку починаєш помічати лише після тридцяти. Нові люди більше не входять у твоє життя широкими дверима. Вони з'являються обережно, ніби чемні гості, які десять разів перепрошують, перш ніж переступити поріг. А старі знайомства зникають майже непомітно. Хтось переїжджає. Хтось одружується. Хтось розлучається. Хтось поринає у власні турботи. Комусь просто більше немає про що з тобою говорити.

І одного дня раптом виявляється, що весь той величезний натовп людей, який колись називався твоїм колом спілкування, розтанув, мов весняний сніг. Залишилися лише ті, кого справді можна назвати своїми.

У моєму житті таких людей було троє.

Олекса — це навіть не обговорюється. Він давно перестав бути просто знайомим чи другом. Барковський став окремою природною стихією мого життя. Як Дніпро, як кримський вітер чи ранкова кава.

Моя квартирна хазяйка. Навіть після того, як я зміг придбати власне житло неподалік парку КПІ, я продовжував старанно їздити до неї на дачу, допомагати там по господарству і навіть крутити закрутки. Я навіть уявити не міг, що прийде той день, коли мене зацікавить консервація.

Allahnıñ işine aqıl etmez. (Людський розум неспроможний збагнути діла Божі).

І третьою такою людиною став Мирась.

Володимир взагалі був окремим жанром людського існування. Я досі не знаю, яке слово найкраще описує його особисте життя. Трагедія? Комедія? Фарс? Соціальний експеримент? Зрештою я зупинився на його власному визначенні.

«Треш-конвеєр» — саме так Мирась називав свої побачення. І, мушу сказати, підстав для такого формулювання він мав більш ніж достатньо.

Будь-яка нормальна людина після третього чи четвертого фіаско, мабуть, зробила б паузу. Після десятого — почала б підозрювати змову Всесвіту. Після двадцятого — пішла б до психолога.

Мирась після кожної катастрофи просто відкривав застосунок і домовлявся про наступну зустріч. Його впертість викликала в мене щире захоплення. Він ішов на побачення так, як молодий баран іде на нові ворота: абсолютно переконаний, що цього разу все неодмінно складеться.

Kelişmedi. Hiç bir zaman. (Не складалося. Ніколи).

Втім, до власних невдач Володимир ставився з таким рівнем самоіронії, що часом мені здавалося: йому подобається сам процес накопичення абсурдних історій.

Найкращим побаченням після нашого він абсолютно серйозно вважав те, під час якого на нього вирішила пополювати компанія агресивних гомофобів. Парадокс полягав у тому, що й цього разу люди виявилися кращими, ніж початок історії. До бійки справа не дійшла. Мирась примудрився якимось неймовірним способом перевести конфлікт у дружню розмову, потім пригостив хлопців пивом, а вже наступної суботи ми всі разом сиділи на трибуні, дивлячись матч «Оболонь» — «Динамо».

Іноді мені здається, що саме так і народжується громадянське суспільство. Через абсолютно безглузді випадковості.

Я ж на побачення більше не ходив. Не через страх і не через розчарування. Я просто так і не зміг придумати чесну форму знайомства з новою людиною. Мені здавалося абсолютно неправильним мовчати про головне. А головним було те, що я не шукав сексу.

Здавалося б, проста фраза. Але варто лише уявити, як вона звучить під час першої зустрічі: «Добрий вечір. Мене звати Селім. Я тюрколог. Люблю кримськотатарську кухню, книжки, снукер і не шукаю сексу». Звучало це приблизно так само природно, як джаз у виконанні пожежної сирени.

Не сказати цього я теж не міг. Брехати я не люблю. Особливо тоді, коли брехня виникає не через слова, а через замовчування.

Отже, дуже швидко я просто перестав ходити на побачення. Так було легше всім.

Мирась продовжував героїчно штурмувати свій «треш-конвеєр». Я ж остаточно капітулював ще до початку бою.

І саме тому наші вихідні поступово набули майже ритуального характеру. Щосуботи або щонеділі ми зустрічалися. Мирась розповідав про чергову романтичну катастрофу. Я — про чергову спробу зрозуміти самого себе.

Ми співчували одне одному, сміялися, сперечалися. Пили каву або пиво — залежно від погоди, настрою й кількості приводів для саможалю.

Іноді мені навіть здавалося, що ми існували в якомусь дивному проміжку між часом. Наче сиділи у залі очікування великого вокзалу, де потяги вже давно перестали ходити, а диктор усе обіцяв, що посадка розпочнеться за кілька хвилин. Справжнє життя ніби запізнювалося. Ми терпляче чекали. А воно — вперто не приходило.

Втім, були й хороші новини. Володимир виграв аматорський відкритий чемпіонат України зі снукеру. І тут я вже не міг стримати усмішки.

Demek, men ep bir canavar yaratqanım. (Виходить, я таки створив монстра).

Усе змінилося з приїздом старшої сестри Мирася. Олену всі називали Лялею. Чому саме так — я не знаю й досі. Це ім'я настільки міцно приросло до неї, що навіть сам Мирась ніколи не звертався до сестри інакше.

Ще школяркою вона поїхала до Сполучених Штатів за якоюсь освітньою програмою. І залишилася.

Після школи у Лялі був університет. І не просто якийсь пересічний виш, а школа музики Торнтона при університеті Південної Каліфорнії зі справжніми голлівудськими викладачами. Олена була серед кращих.

Тому ніхто не здивувався, коли після навчання її покликав Голлівуд. Ляля займалася оркеструванням музики до кіно. Якщо чесно, я й досі не дуже розумію, що саме робить людина цієї професії. Але, судячи з усього, робила вона це настільки добре, що за два десятиліття життя за океаном змогла побудувати кар'єру, про яку більшість музикантів лише мріє.