16.02.1977

Такої Змінанки в Олекси ще ніколи не було.

За майже дев'яносто п'ять років свого життя він прокидався у найрізноманітніших версіях самого себе. Прокидався дитиною, підлітком, юнаком, старим. Прокидався здоровим і смертельно хворим. Бувало, що о 5:34 він виринав зі сну абсолютно бадьорим. Бувало й навпаки. Якщо чесно, це був жахливий досвід.

Але сьогодні… 

Сьогодні все було інакше. 

Спочатку не було нічого. Навіть темряви. Темрява — це вже щось. Вона має межі, має об'єм, має відчуття простору.

Тут же не існувало навіть цього. Лише тиск. Звідусіль. З усіх боків. Наче сам Всесвіт раптом перетворився на тугий гарячий м'яз, який повільно й невблаганно стискав його.

Потім прийшов... навіть не звук, а вібрація. Глуха. Важка. Ритмічна.

ТУМ-ТУМ-ТУМ.

Олекса відчував її всім своїм єством. Наче жив усередині величезного теплого механізму.

Потім з'явилося ще щось. Тепло. Абсолютне. Всеохопне. Такого тепла він не знав ніколи в житті. Не від ковдри. Не від каміна. Не від людських обіймів. Це було тепло, між яким і ним самим не існувало жодної межі. Наче він і був цим теплом.

І саме тоді почався жах.

М'язи навколо нього раптом різко скоротилися. Щось невидиме почало вперто виштовхувати його вперед. Тиск наростав із кожною секундою, із кожною миттю. Йому здавалося, що голова одночасно стискається й видовжується під шаленим пресом.

Від початку змінанки минуло лише кілька секунд, але Олексі вже здавалося, що триває це цілу вічність.

І саме тоді він усвідомив ще дещо. Він узагалі нічого не міг: не поворухнути рукою, не розплющити очей. Не міг навіть зрозуміти, де в нього ті руки. Це тіло було абсолютно незнайомим. Безпорадним навіть більше, ніж тоді, коли він прокидався звичайним немовлям.

Тиск став нестерпним. Усе навколо рушило. Різкий поштовх. І раптом...

Холод.

Такий страшний. Такий неможливий. Такий абсолютний, що Олекса ледь не збожеволів. Він ніколи не знав, що повітря може бути настільки холодним. Що саме існування здатне так пекти. Обпалило все тіло. Кожен сантиметр шкіри. Кожен нерв. Кожен рецептор. Наче його щойно викинули у відкритий космос.

Разом із холодом прийшло світло. Боже, ке ж воно було нестерпне, сліпуче, жорстоке. Воно різало очі, яких він ще навіть не міг відкрити.

Олексу перевернули. І він уперше відчув власну вагу. Гравітація раптом заявила на нього свої права. І це теж не принесло нічого доброго.

Щось торкнулося його спини. Легкий удар. Ще один. І раптом...

Пекучий, гострий, нестерпний біль. Легені різко розкрилися, і повітря увірвалося всередину. Обпалило, розірвало. Він закричав. Не тому, що хотів. Не тому, що злякався. Тіло саме закричало. Перший вдих виявився настільки болючим, що крик став єдиною можливою відповіддю.

І лише тепер прийшов справжній слух. Не приглушені вібрації. Не глухі удари серця. А різкі, нестерпно гучні людські голоси.

— Крєпкий какой!

— Смотрі, какой богатирь!

Металевий дзенькіт інструментів. Шурхіт тканини. Чиїсь кроки. Чужі руки.

Боже… Руки були всюди. Його тримали. Обтирали. Піднімали. Перевертати. Кудись несли. Усе навколо перетворилося на хаос із дотиків, холоду, світла й звуків.

І посеред цього хаосу Олекса раптом відчув дивну порожнечу. Чогось бракувало. І усвідомлення цього виявилося страшнішим за холод. Зникло відчуття абсолютної єдності. Зникло те безмежне тепло, яке ще мить тому було самим його світом.

І тоді все стало на свої місця. Холод, світло, біль, чужі голоси, безсилля, неможливість поворухнути навіть пальцем. І абсолютна новизна кожного відчуття.

Ні. Це була не чергова змінанка. Він не прокинувся. Він народжувався. Саме зараз, саме цієї миті. І щойно назавжди втратив останній зв'язок із матір'ю.

Свідомість дорослого, вже літнього чоловіка заметалася всередині крихітного безпорадного тіла.

І саме в цю мить пролунало:

— Молодєц, Сонєчка! Хорошо поработала! У тєбя мальчик. Взвєсьтє нашего богатиря.

Сонєчка…

Це ж його матір — Софія Барковська.

Колись давно, вже після того, як гроші перестали бути для нього проблемою, Олекса вирішив провести невелике розслідування. Не заради спадку, майна чи навіть цікавості. Просто людина не може прожити майже століття і жодного разу не поставити собі найпростішого запитання:

«Звідки я взявся?»

Його власне життя було настільки дивним, неприродним і химерним, що часом йому починало здаватися, ніби він узагалі не народжувався. Ніби просто одного дня прокинувся десь посеред світу, вже маючи ім'я, спогади й долю.

Саме тоді він і почав копатися в архівах. І те, що він знайшов, виявилося набагато сумнішим за будь-яку вигадку.

Його дід, Семен Юхимович Барковський, був засуджений у 1961 році за спекуляцію. Його бабуся, Аврора Йосипівна, проходила по тій самій справі. Вирок їй пом'якшили лише тому, що на руках у подружжя була однорічна донька — маленька Софія.

Навіть тепер Олекса не міг думати про це без гіркої іронії.

Спекуляція. Красиве й страшне радянське слово. За ним ховалися валютники, підпільні цеховики, справжні злочинці. А в історії його родини за ним ховався… звичайний клятий холодильник.

Барковські купили його по блату. Сам «блат» коштував двадцять п'ять карбованців хабаря потрібній людині. А коли маленька Соня тяжко захворіла на запалення легень і родині терміново знадобилися гроші, вони вирішили продати дорогу річ. І, не бажаючи нікого обдурювати, просто включили у вартість власні витрати. Ті самі двадцять п'ять карбованців.