Men buzıq degilim

Нічні потяги мають одну дивну властивість. Вони ніколи не перевозять тебе лише з одного міста до іншого. Вони завжди переносять ще й людину з одного внутрішнього стану в інший. Іноді майже непомітно. Іноді настільки боляче, що здається: на найближчій станції ти вийдеш уже кимось зовсім іншим.

Саме тому я люблю нічні потяги. Удень світ надто гучний. Він постійно відволікає. Вимагає відповідати на повідомлення, купувати каву, стежити за пересадками, думати про валізи, квитки, людей навколо. Уночі ж залишаєшся сам на сам із собою. А від себе, як відомо, не втечеш навіть у вагоні «Інтерсіті». Що вже казати про старенький нічний потяг, який повзе до Києва так повільно, ніби й сам не хоче поспішати назустріч ранку.

За вікном пропливала темрява. Час від часу її розтинали самотні ліхтарі маленьких станцій. Вони на мить вихоплювали з мороку дерева, бетонні платформи, порожні лавки, вицвілі написи на будівлях, а вже за секунду все це знову розчинялося в чорнилі ночі.

Я дивився на них і вперше за дуже довгий час не думав ні про війну, ні про Олексу, ні про похорон Фіделя. Я не думав навіть про Найле. Я думав про себе.

Дивне відчуття. Здається, востаннє я робив це ще в університеті. Потім усе моє життя перетворилося на нескінченне реагування — на чужі біди, чужі трагедії, чужі історії. Журналіст дуже швидко звикає ставити запитання іншим і майже ніколи — собі.

А зараз уже кілька годин поспіль у моїй голові крутилася лише одна думка.

Men kimim?.. (Хто я?..)

Відповідь, здавалося б, лежала на поверхні.

Я — гей.

Потрібно було прожити двадцять чотири роки, отримати два дипломи, написати кілька сотень статей, зробити репортажі з передової, закохатися в жінку, поцілувати її… і лише після цього зрозуміти настільки очевидну річ.

Абсурд. Але ж так буває. Люди роками приховують від себе власну природу. Бояться, заперечують, тікають. Особливо якщо виросли в мусульманській родині. Особливо якщо змалку чули, яким має бути справжній чоловік. Особливо якщо все життя намагалися бути правильними.

Логічно? Цілком.

І все ж…

Щось не сходилися. Я знав кількох геїв. Добре знав. Одного ще з університету, другого — з редакції. Ще двох — уже після початку війни. І знаєте, що їх усіх об'єднувало?

Вони завжди знали. Не всім вистачало сміливості сказати про це вголос. Не всі приймали себе. Не всі жили відкрито. Але вони пам'ятали. Першу симпатію до хлопця. Першу закоханість. Перші фантазії. Перші страхи. У кожного була своя історія.

А в мене… У мене не було нічого.

Я чесно закохався в Найле. Чесно милувався її волоссям, очима, усмішкою, голосом. Мені подобалося дивитися, як вона сміється. Подобалося просто сидіти поруч. Подобалося, коли вона брала мене за руку.

І навіть тоді, коли вона мене поцілувала…

Я заплющив очі. Цей спогад не давав мені спокою. Я тоді нічого не відчув: ні огиди, ні бажання, ні страху, ні збудження. Просто… нічого. Ніби мене поцілувала не кохана жінка, а людина, яку моє тіло просто не вміло розпізнати.

Я повірив у її пояснення. Повірив, що я гей. Бо це виглядало логічно. Бо, якщо бути чесним із самим собою, мене ніколи не відштовхувала сама думка про близькість із чоловіком. Я зараз не про секс. Я про стосунки. Саме це й змусило мене прийняти нову ідентичність.

І все одно…

Bir şey yanlış… (Щось не так…)

Ця думка сиділа всередині мене, мов маленький уламок скла. Не смертельно, але достатньо, щоб постійно нагадувати про себе.

Я вкотре подивився у чорне вікно. У ньому відбивався якийсь чужий чоловік. Двадцятичотирирічний, втомлений, засмаглий, із короткою світлою бородою та темними колами під очима. Він дивився на мене так само уважно, як і я на нього. І чомусь мені здалося, що він знає відповідь. Просто поки що не готовий мені її сказати.

Усе змінилося тієї миті, коли я зійшов із п'ятсот сьомої маршрутки на Деміївській площі.

Дніпро ще тримав мене за комір. Його набережна, вечірній вітер, Найле, Олекса, Стеня, Колокольчикови, усі ті останні розмови ще не відпустили мене остаточно. 

Але Київ не любить, коли людина приходить до нього наполовину. Він завжди знаходить спосіб повернути тебе до себе.

І перше, що я відчув, був голод. Найзвичайнісінький, здоровий, молодий чоловічий голод. Такий, від якого починає скручувати шлунок, а запах свіжого хліба раптом здається одним із найгеніальніших винаходів людства.

Я майже не спав усю ніч. Якщо вже бути чесним, вечеря в мене була від Стені. Тобто вона формально існувала. Була навіть смачною. І, без сумніву, приготованою з любов'ю. Але той поспіх, із яким Стефанія збирала мені салат перед потягом, більше нагадував турботу матері, яка будь-що хоче впхнути в дорослого сина бодай щось їстівне, ніж повноцінну вечерю.

Тому дорогою додому я навіть не сперечався з власним організмом. Ноги самі звернули до Деміївського ринку.

У ринків є одна дивна властивість. Вони майже не змінюються, навіть коли змінюється країна. Змінюються президенти, курси валют, назви станцій метро. Старішають люди навколо. А ринок уперто залишається самим собою.

Ті самі голоси. Ті самі вигуки. Ті самі запахи свіжої зелені, м'яса, кави, спецій і гарячої випічки. І те саме відчуття, ніби життя тут триває за якимось окремим календарем, що не залежить ані від війни, ані від політики, ані від людських трагедій.

Я купив собі їжу майже машинально й одразу пішов додому.

І ось тут на мене чекала справжня реальність — побут. Він ніколи не питає, чи готовий ти до розмови. Просто заходить до квартири разом із тобою, сідає навпроти й починає перелічувати рахунки.