13.09.2036

Стефанія Барковська-Хвильова не любила працювати в суботу. І справа була навіть не в самій роботі. Свою службу вона любила. Любила форму, любила патрулювання, любила той дивний стан, коли виїжджаєш на виклик і ніколи не знаєш, що чекає тебе за наступним поворотом. Але сама ідея суботньої зміни викликала в неї майже філософське обурення.

Чому існують вихідні? Для того, щоб люди відпочивали. Тоді чому саме в ті дні, коли нормальні громадяни мають право виспатися, поліціянти, медики й пожежники повинні вдягатися й іти на роботу? Де тут справедливість? Де логіка? Де бодай елементарна людяність?

Утім, цього ранку робота була лише другою причиною її поганого настрою.

Учора її напарниця Надійка святкувала день народження. Саме там ця уважна, дбайлива й абсолютно нестерпна жінка раптом звернула увагу на одну дрібницю. Точніше — на цілу низку дрібниць. На те, що останнім часом Стеня стала більше їсти. Не набагато, зовсім трохи. Але достатньо для того, щоб напарниця насторожилася.

Щоправда, найбільше її зацікавила навіть не кількість їжі, а її якість. Бо нормальна людина не їсть фісташкове морозиво вприкуску з фаршированими лососем маслинами. І вже точно не дивиться при цьому на тебе поглядом людини, яка щойно відкрила новий рівень гастрономічного просвітлення.

А Стеня дивилася саме так. Ба більше — вона щиро не розуміла, чому всі навколо вважають це дивним. На її думку, солодке морозиво чудово поєднувалося із солонуватими маслинами. Принаймні вчора.

Надійка нічого не сказала. Лише дивно всміхнулася. А вже наприкінці вечора якимось загадковим способом засунула до сумочки Стефанії одразу два тести на вагітність від різних виробників.

І це окремо насторожувало. Де вона їх бере? Чи існує якийсь секретний магазин у її будинку для надто турботливих жінок? Чи, може, Надійка просто тримає вдома стратегічний запас на всі випадки життя?

Стеня навіть почала підозрювати, що її напарниця має якийсь дивний фетиш. Бо хто взагалі постійно тримає вдома тести на вагітність?

Коли Стефанія повернулася додому, то була настільки обурена, що твердо вирішила зранку прийти на зміну й кинути обидві коробочки Надійці просто в обличчя. Символічно. Виключно з виховною метою.

Проте між людською гордістю й людською цікавістю вже багато століть точиться нерівна боротьба. І цікавість майже завжди перемагає.

Першому тесту вона не повірила. Навіть не здивувалася. Просто вирішила, що той зламався. Або виробник щось переплутав. Або Всесвіт вирішив невдало пожартувати.

Другий тест знищив усі ці теорії. Бо показав абсолютно те саме.

Стеня сиділа на кришці унітаза й дивилася на дві маленькі пластикові палички так уважно, ніби перед нею лежали речові докази в особливо важливій кримінальній справі.

«От же зараза...» — подумала вона про Надійку. Потім перевела погляд на другий тест: «Яка ж передбачлива...»

Бо справді — одразу два. Наче знала. Наче заздалегідь розуміла, що одному доказу Стефанія не повірить.

І тут прийшло усвідомлення. За рік роботи в патрульній поліції Стефанія Барковська-Хвильова засвоїла одну просту істину: немає нічого переконливішого за два незалежні підтвердження одного й того самого факту. Особливо якщо вони збігаються до дрібниць.

Ці дві смужки були як подвійна суцільна на шосе — з ними не посперечаєшся. І від цього ставало по-справжньому страшно. Бо що тепер робити? Кому казати? Куди бігти?

На годиннику ще навіть не було шостої.

Юркові дзвонити? Про таке телефоном не повідомляють. Такі новини взагалі неможливо втиснути в телефонну розмову. Для них потрібна людина, очі, можливо, обійми. Чи валер'янка. У будь-якому разі не телефон.

Спитати в тата? Він ще спить. Та й хто знає, ким саме прокинеться після чергової змінянки. А головне — це взагалі не його справа.

І саме тоді прийшло наступне усвідомлення. Настільки несподіване, що Стеня навіть пирхнула.

Вона — офіцер поліції. А офіцери поліції живуть за процедурами. Для всього існує порядок дій, свій алгоритм, свої інструкції. Навіть для вагітності. Особливо для вагітності.

Якщо вона збирається народжувати дитину, то мусить повідомити керівництво, пройти обстеження, оформити документи, вирішити питання служби, спланувати майбутнє.

І тільки тепер до неї дійшов увесь абсурд ситуації. Вона щойно дізналася про вагітність. А життя вже вимагало визначитися, чи буде вона народжувати.

Ця думка виявилася настільки приголомшливою, що Стефанія майже машинально попленталася на кухню. Налила собі кави, піднесла чашку до губ і раптом завмерла.

Повільно опустила руку. Подивилася на каву. Подивилася на свій живіт. Знову на каву. І вперше за ранок по-справжньому запанікувала.

«А вагітним узагалі можна каву?..»

Стефанія повернулася до маленького екрана на холодильнику.

— Севко, — сказала вона. — А ти вмієш тримати язик за зубами?

На екрані майже миттєво з'явилося знайоме обличчя.

— Доброго ранку, красуню, — пошепки відповів Север'ян. — Звичайно. Я нікому не скажу про твою вагітність.

Стеня кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ти що, підглядаєш за мною в туалеті?

— Я ні за ким не підглядаю.

— Тоді звідки...

— Дарма ти витрачалася на тести. Я збираю аналізи через систему санітарного моніторингу будинку. Твоя вагітність триває вже двадцять два дні.

Цього разу мовчання було довгим.

— Двадцять два?.. — нарешті перепитала Стеня. — І ти мені нічого не сказав?

Север'ян відповів не одразу. І це її насторожило. Бо штучний інтелект, здатний прораховувати мільярди варіантів розвитку подій, рідко робив паузи.