Meniñ tamğam

Мене розбудив телефонний дзвінок.

Точніше, спочатку я навіть не зрозумів, що це дзвінок. Десь у далекому тумані між сном і реальністю лунало «Bu Hip-Hop Qırım», і мій мозок кілька секунд безуспішно намагався визначити, де саме я перебуваю, який зараз рік і чому кримськотатарський реп зненацька матеріалізувався просто посеред сновидіння.

Лише потім прийшло усвідомлення.

То був мій телефон. А «Bu Hip-Hop Qırım» — мій рингтон.

Ne zamandır maña kimse telefon etmey, Allam! (Скільки ж мені ніхто не телефонував, Господи!)

Учора був похорон. Той самий день, після якого люди зазвичай або мовчать, або п'ють, або сплять так, ніби намагаються відіспатися за все життя одразу. Судячи з усього, я обрав третій варіант.

Телефон продовжував наполегливо дзвонити. Я наосліп намацав його десь між подушкою і ковдрою.

— Ало...

І лише після цього зрозумів, що навіть не прийняв виклик. Довелося натиснути потрібну кнопку.

— Ало...

— Selâm! Vaqıtsız keldimmi? (Привіт! Я не вчасно?)

Голос Найле. Трохи невпевнений. Трохи збентежений. І такий напрочуд живий, що я остаточно прокинувся.

Мабуть, вона зовсім не очікувала розбудити мене.

— Elbette yoq... Bañışla. Bu aqiqat degil. Soñki künler biraz... acayip edi. Şunıñ içün tüşke qadar yuqlamağa özüme izin berdim... (Звичайно ні... Даруй. Це неправда. Останні дні були трохи... незвичні. Ось я і дозволив собі дрихнути до обіду...)

Я сів на ліжку і потер обличчя долонею.

Кімната повільно набувала чітких контурів. А разом із нею приходило усвідомлення того факту, що мені телефонує Найле. Особисто. Першою!

— O zaman belki soñra telefon eteyim? (То може мені зателефонувати пізніше?)

— Asla yoq, Nayle! Saña çoq minnetdarmıñ. Çünki sen olmasañ, dostlarım aqşama qadar yuqlamağa izin berir ediler. Em de eñ lezzetli şeylerni aşamaq içün. Ailemizniñ aşav zincirindeki raqipni yoq etmek içün, ya. (Авжеж ні, Найле! Я тобі дуже вдячний. Бо якби не ти, мої друзі дозволили б мені спати до вечері. Ну, щоб з'їсти все найсмачніше. Щоб прибрати конкурента з нашого сімейного харчового ланцюга.)

По той бік слухавки пролунав сміх.

— Oho! Sizde andıy kerçek darvinizm bar eken! (Ого! У вас там справжній дарвінізм процвітає!)

— Hiç sorma. Şimdi maçetemni tapıp, yataq odasından muzlatıcıya qadar yolunı kesip açacaqmıñ. (І не кажи. Зараз знайду своє мачете і буду прорубувати шлях зі спальні до холодильника.)

— Alâ, tışlarnı temizlemege sizge ögretmedilermi? (А зуби чистити вас там не вчили?)

— Ne tışı?! Men endi saba aşını qaçırdım! Yerli yırtıcılarnı bilip, aşhanede tek muzlatıcınıñ qafasını tapmağa mümkünüm bar. (Які зуби?! Я вже пропустив сніданок! Знаючи місцевих хижаків, я можу знайти на кухні тільки каркас від холодильника.)

— Demek, men seni yaşayış içün muqaddes küreşten ayıramıñ? (Так я тебе відволікаю від праведної боротьби за існування?)

— Asla yoq. Men endi snayper tüfeginen töpede yerleştim. Seniñnen sabaya qadar laf etmege hazırmıñ. (Авжеж ні. Я вже облаштувався на пагорбі зі снайперською рушницею. І можу спілкуватися з тобою хоч до завтра.)

Цього разу вона розсміялася вже зовсім щиро. І раптом я усвідомив, що посміхаюся також.

Дивна річ. Іноді достатньо одного голосу, щоб день, який починався як звичайний ранок після похорону, раптом перестав бути схожим на ранок після похорону.

— Saña çoq minnetdarmıñ, Selim. Saña telefon etkende çoq qorqtım. Doğrusını aytsam, qız qardaşlarım məcbur ettiler. Şimdi yanımda destek taqımı kibi turlar, hiç bir şey añlamalar, amma çoq eyecanlanalar. (Я тобі дуже вдячна, Селіме. Я сильно нервувала, телефонуючи тобі. Мене, чесно кажучи, подруги змусили. Вони зараз стоять поруч, як група підтримки, нічого не розуміють, але дуже переживають.)

Я мимоволі уявив цю картину. Найле з телефоном у руці. І кілька подруг, які буквально нависають над нею через плече, намагаючись за виразом її обличчя зрозуміти, чи відбувається історична перемога, чи катастрофа міжнародного масштабу.

— Neden eyecanlanalar? (Чому переживають?)

Запала коротка пауза. Саме така, під час якої людина ще може відступити, передумати, перевести розмову на іншу тему. Або зробити вигляд, що телефонувала зовсім не для цього.

Але Найле не відступила.

— Şey... Seni körüşmege davet etmek isteymirmen. Ve bu nasıl körünecek bilmeymır men. Senden qoşlanamıñ, Selim... (Ну... Я хочу запросити тебе на побачення. І не знаю, як це буде виглядати. Ти мені подобаєшся, Селіме...)

Поки вона говорила, я раптом перестав чути половину слів. Ні, я чув їх. Просто мозок відмовлявся обробляти інформацію з нормальною швидкістю.

Мене запрошували на побачення. І робила це не будь-хто. А Найле.

— Ve bilem, tünevin sizde cenaze bar edi. Belki de vaqıtsız keldim. Amma diger taraftan, sen Kiyevlisıñ. Saba İntersitige minip keterseñ, yetişip olamam dep çoq qorqtım... (І я знаю, що вчора у вас були похорони. Може, я невчасно. А з іншого боку, ти — киянин. Я дуже боялася, що ти вранці сядеш на інтерсіті і я не встигну...)

Чим далі вона говорила, тим сильніше мені хотілося сказати їй, що все гаразд. Що вона не невчасно. Що вона не поспішає. Що мені неймовірно приємно чути кожне її слово.

Але я мовчав. Бо був журналістом. І тому в критичні моменти життя часто втрачав здатність нормально говорити.

— Benimnen körüşmege barır mısıñ? (Ти підеш зі мною на побачення?)

Тепер уже заніяковів я.

Qara bahtım, sen ne yapasıñ? (От халепа, що ж ти зі мною робиш?)