21.09.2011

Ївга навіть не спала. Точніше, перебувала в тому дивному проміжному стані між сном і неспанням, який приходить після дуже важливих ночей. Коли тіло вже втомилося від емоцій і вражень, але розум уперто відмовляється вимикатися, знову і знову повертаючись до кожної дрібниці, ніби боїться щось забути.

Він її завоював.

І це дратувало. Подобалося. Лякало. Змушувало посміхатися в темряві, наче повну дурепу.

Учора Олекса був майже ідеальним. Саме «майже», бо ідеальних людей не існує, а Ївга ніколи не мала звички втрачати голову настільки, щоб цього не помічати. Але все одно — майже.

Розумний. Уважний. Смішний. Упертий рівно настільки, щоб не бісити. І дивовижно теплий.

Навіть близькість виявилася зовсім не такою, як вона боялася. Не незграбною. Не нервовою. Не розчаровуючою.

Звісно, не без дрібних огріхів. Перший раз рідко буває бездоганним. Люди взагалі не народжуються з інструкцією одне до одного.

Але результат її приємно здивував. Тому зараз вона лежала, напівобійнявши чоловіка, і вперше в житті дозволяла собі бути щасливою без жодних застережень.

Ївга повільно провела пальцями по його спині, ледве торкаючись шкіри. Наче хотіла запам'ятати це відчуття. Широкі плечі. Тверді лопатки. Теплий поперек. І...

Її рука завмерла.

Щось було не так. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що саме. Якась липкість. Дивна вологість. Якась неправильність.

Пальці машинально ковзнули ще раз. Потім ще.

І лише тоді до неї дістався запах — різкий, теплий, тваринний. Знайомий до огиди.

Ні. Ні! Ні!!!

Цього не може бути!

Ївга підскочила з ліжка так різко, ніби під ковдрою раптом виявилася не людина, а кубло гадюк.

Пальці судомно стиснулися. Вона дивилася на власну руку. Потім знову на руку. Потім ще раз. Мозок відмовлявся складати побачене в осмислену картину.

На пальцях залишилися бурі сліди. І вони смерділи. Смерділи настільки очевидно, що жодного іншого пояснення просто не існувало.

Гострий, переляканий, майже істеричний вереск ударив у стелю. Такий, від якого прокидаються сусіди через два поверхи.

І від цього крику чоловік на ліжку незграбно ворухнувся. Наче прокидався після дуже важкої хвороби.

Олекса розплющив очі. І тієї ж миті Ївгу накрив новий напад жаху. Бо це були не його очі. Тобто очі були його. Ті самі карі. Ті самі великі. Ті самі красиві. Але погляд...

Погляд був абсолютно чужим. У ньому не було впізнавання. Не було дорослості. Не було навіть звичайної ранкової сонливості. Лише гола, беззахисна, майже дитяча розгубленість.

Олекса кліпнув. Подивився на неї. Потім на стелю. Потім знову на неї. І його нижня губа раптом затремтіла. Так тремтять губи у дітей за секунду до плачу.

— Що... що за хрінь?! — видихнула Ївга.

Вона чекала відповіді. Будь-якої. Пояснення, жарту... Хоч чогось.

Натомість чоловік на ліжку раптом схлипнув. Один раз. Другий. А потім заревів.

І від цих ридань Ївга остаточно втратила залишки самоконтролю.

— Припини! Припини зараз же!

Вона схопила його за плече й струснула. Потім ще раз.

— Олексо!

Жодної реакції. Тільки плач. Ще голосніший. Ще безпорадніший.

І тоді вона вдарила його. Не сильно. Радше від страху, ніж від злості.

Але результат виявився катастрофічним. Олекса заверещав так, ніби його різали живцем.

Ївга відсахнулася. Вперше в житті вона бачила дорослого чоловіка, який плакав так: без сорому, без стриманості, без найменшої спроби опанувати себе. Він просто захлинався власним жахом.

Вона спробувала стягнути його з ліжка.

І тут помітила ще одну річ. Його рухи. Вони були неправильними. Наче він не до кінця розумів, як працюють руки, як працюють ноги. Як узагалі керувати тілом таких розмірів. Великий дорослий чоловік смикався незграбно, хаотично, майже без координації.

І в цей момент Ївзі стало по-справжньому моторошно. Бо це не скидалося ні на пияцтво, ні на наркотики, ні на божевілля. Це взагалі ні на що не скидалося.

Вона повільно відступила, не зводячи з нього очей, а потім почала гарячково шукати одяг. Його одяг, його речі — будь-що. Бо тепер вона хотіла тільки одного: щоб цей кошмар забрав хтось інший.

Брюки знайшлися біля крісла. Телефон — у кишені. Чорний, гладенький, з блискучим екраном майже без кнопок. Ївга здогадалася, що це минулорічний четвертий айфон. Дівчина вперше тримала в руках не кнопковий телефон, як її «розкладушка» Nokia, а справжній смартфон.

Вона натиснула одну кнопку. Потім іншу. Потім третю. Екран світився, згасав і знову світився. Телефон явно вимагав від неї якихось знань, яких вона не мала.

Позаду продовжував надриватися Олекса. І кожен новий схлип додавав їй бажання жбурнути цей дорогий витвір техніки об стіну.

Зрештою екран піддався. Далі почалися нові муки. Меню, значки, якісь незрозумілі картинки, списки, літери.

Вона тикала навмання, поверталася назад, знову помилялася. І поступово, крізь лють, паніку й чисту впертість, усе-таки знайшла в контактах функцію «Favorites». Список складався лише з двох номерів: «Дель» і «Христя».

Ївга підняла очі на ліжко. Подивилася на чоловіка, який зараз плакав, розмазуючи сльози по обличчю зовсім не по-дорослому. Потім знову на телефон. І швидко ухвалила рішення: жінка тут не впорається. Хай Господь дасть, щоб «Дель» виявився чоловіком.

Вона натиснула виклик. Гудок. Ще один. І ще.

— Що тре, Лексе? — почувся сонний чоловічий голос.