Жінки, яких не буде потім

У Олекси Барковського з жінками все було складно.

Втім, покажіть мені людину, в якої з цим легко, — і я покажу вам або брехуна, або святого. А святі, як на мене, взагалі рідко бувають цікавими співрозмовниками. Люди — істоти, котрі примудряються перетворювати на лабіринт навіть дорогу до власного щастя. Просто в більшості з нас для цього достатньо характеру, страхів і невдалого дитинства. А в Олекси до всього цього ще й саме життя було влаштоване, як п’яний годинникарський механізм, зібраний у темряві чужими руками.

Бо коли кожен новий день приходить до тебе не по черзі, не лагідною низкою календаря, а так, ніби Всесвіт навмання запускає руку в мішок із датами, — підтримувати нормальні людські стосунки стає задачею майже цирковою. Особливо романтичні.

Спробуйте-но самі. От сьогодні ви закохалися. Завтра прокинулися — і вам уже сорок дев’ять. А дівчина, яку ви ще вчора ввечері цілували, вже давно має власну сім'ю, дітей, влаштоване життя. Або навпаки: ви прожили з жінкою один день щастя, а наступного ранку прокидаєтеся в гуртожитку дев’яносто сьомого року, де у вас немає навіть власного чайника, не те що стосунків.

Мені здається, Олекса все життя існував у дуже дивному романтичному жанрі — кохання довжиною в одну добу. І, що найгірше, він у цих стосунках був по-справжньому майстерним.

Бо людина, яка щодня ризикує більше ніколи не побачити співрозмовника, дуже швидко вчиться бути уважною. Дуже ніжною до дрібниць. Дуже жадібною до моменту. Олекса вмів слухати жінок так, ніби кожне слово було останнім. Вмів дивитися так, ніби запам’ятовував людину перед довгою війною. Вмів бути поруч настільки повноцінно, що цього іноді вистачало, аби хтось закохався без вороття.

А потім наставав новий день. І проблема полягала навіть не в тому, що Барковський зникав. Проблема була значно страшніша: іноді зникав саме той Олекса, в якого закохувалися.

Бо люди чомусь люблять думати, що особистість — це щось стабільне. Наче шафа. Або паспорт. Але коли твоє життя розірване між десятками версій самого себе, між дитинством, старістю, юністю, смертю друзів, народженням доньки, війною й самотністю, — ти неминуче стаєш різним. Не брехливим. Не дволиким. Просто… різним.

І тому так, Олекса закохувався. Ще й як. Мабуть, навіть частіше за більшість людей. Просто його кохання дуже рідко мало шанс дорости до чогось довшого за спалах.

Інколи, щоб побачити жінку вдруге, йому треба було буквально прожити пів життя. А іноді — померти всередині кілька разів.

І тут, мабуть, доведеться торкнутися ще однієї теми. Неприємної. Незручної. Такої, про яку люди дуже люблять або брехати, або мовчати з благородним виглядом. Я, звісно, про секс. І насамперед мушу сказати річ, яка багатьом не сподобається.

У радянських сиротинцях діти дорослішали страшенно рано. Ні, ніхто не влаштовував там підпільних оргій і не бігав коридорами в плащі лиходія з поганого кіно. Все було значно прозаїчніше, а тому — значно страшніше. Просто коли сотні дітей ростуть майже без приватності, без нормального контролю, без особистих кордонів і без дорослих, яким вистачає сил бути поруч із кожним, — світ дуже швидко перестає бути дитячим.

Сирітство взагалі краде дитинство значно раніше, ніж люди готові це визнавати. Там діти раніше вчаться битися. Раніше вчаться брехати. І значно раніше дізнаються речі, які в нормальних сім’ях батьки ще роками намагаються відкладати «на потім».

Саме тому я хочу сказати одну дуже важливу річ окремо.

Це не роман про Гумберта Гумберта. І Олекса Барковський ніколи, жодного разу в житті, будучи дорослою свідомістю в дитячому тілі, не дозволяв собі навіть думки дивитися на своїх «однолітків» так. Для нього це було неможливо. Огидно. Майже блюзнірськи.

Але проблема змінанки в тому, що він не завжди був дорослим у дитячому тілі. Іноді він був просто дитиною. Справжньою, наляканою, самотньою. Такою, яка ще не встигла вирости достатньо, щоб захистити саму себе від світу.

Тож так — про тілесність, про бажання, про близькість він дізнався дуже рано. Значно раніше, ніж мав би. І це теж залишило на ньому слід. Як залишає слід усе, що стається з людиною надто рано.

А далі було ще складніше. Бо в юності й молодості Барковський мав одну рису, за яку його цілком можна ненавидіти: він ішов. Майже завжди — одразу після того, як отримував бажане.

І я вже чую обурення. Чую подумки ці прекрасні людські промови про відповідальність, почуття, чесність і все інше, що так легко говорити людям із лінійним календарем у голові.

Ну то я із задоволенням послухаю ваші варіанти. Що саме мав робити чоловік, який не знав, ким прокинеться завтра? Як він мав пояснювати жінці, що наступного ранку поруч із нею може опинитися не той самий Олекса? Що сьогодні йому тридцять, а завтра — дванадцять? Що він може пам’ятати її смерть раніше, ніж їхній перший поцілунок?

Кохання любить стабільність. Любить повторюваність. Любить спільні плани на суботу. А Олекса навіть власне завтра не міг гарантувати.

А потім у нього з’явилися гроші. І разом із грошима прийшло дуже доросле, дуже цинічне і, як не дивно, дуже чесне рішення.

Олекса почав платити за секс. Не тому, що жінки для нього були «товаром». І не тому, що він не вірив у любов. Навпаки. Мені здається, він надто добре розумів, скільки болю може залишити після себе випадкова ніжність.

Тому він обрав спосіб, у якому хоча б правила були зрозумілі всім. Без обіцянок. Без ранкового «а що далі?». Без чужого серця, яке доведеться ненароком розчавити між датами власного життя.

І знаєте… я не певен, що маю право його за це судити. Бо, зрештою, Олекса Барковський усе життя прожив у стані людини, яка одночасно страшенно прагнула близькості — і не могла дозволити собі розкіш до когось по-справжньому прив’язатися.