Ailege böyle kirmek istemeyim

Я навіть не усвідомлював, наскільки був виснажений.

Поки їхав до Києва після Дніпра — ще тримався. Людський організм узагалі дивовижна річ: може тижнями існувати на адреналіні, каві, тривозі й упертості, а потім одного ранку просто сісти десь на узбіччі тебе навпочіпки й сказати: «Все. Далі сам».

Але тоді я цього ще не розумів.

Мені здавалося, що я просто втомився з дороги. Ні, я завжди знав про свою прихильність до адреналіну. Хоча мисливцем за враженнями мене назвати важко. Не те здоров’я, на жаль.

Насправді ж мене добило зовсім інше. Переосмислення себе, якщо хочете. Я буквально побачив світ іншими очима. І від цього спустошено впав у ліжко, щойно зайшов додому.

Я проспав, здається, дві доби. Може, більше. І не прокидався — виринав на кілька хвилин. Вколоти інсулін. Випити води. Замовити якусь їжу. І знову провалювався у сон, схожий на небуття, наче організм нарешті зрозумів, що його більше ніхто не жене вперед.

Потім ще кілька днів майже не вставав. Не хотілося нічого. Ні виходити надвір. Ні комусь телефонувати. Ні відповідати на повідомлення.

Почався інший етап: тіло більш-менш ожило, але психіка сказала: «А тепер іди до біса». Моє спілкування зі світом звелося до коротких фраз із кур’єрами доставки:

— Так, це я.

— Так, спущуся.

— Дякую.

І назад у квартиру. Я навіть телефон перестав нормально перевіряти. Новини не читав узагалі. Для журналіста це вже майже клінічна смерть.

Шахеди? Прильоти? Не смішіть. Це все було десь на іншій планеті.

Але за тиждень у мене закінчилися гривні.

А з діабетом довго валятися без їжі — це не романтична депресія. Це спосіб дуже тупо вирушити в кращі світи.

Біля ліфта я зустрів перелякану хазяйку квартири. Вона була файною жіночкою трохи за сорок — із тих українок, у яких втома давно прописалася в куточках очей, але доброта вперто відмовляється здавати позиції.

Іноді вона пробачала мені оренду на місяць-другий. А я потім відробляв у неї на дачі біля Київського моря — копав грядки, носив воду, лагодив паркани.

Нормальний, чесний бартер між двома людьми, яким життя так і не пояснило, за що воно їх довбе.

Побачивши мене, вона мало не зойкнула. Виявляється, я тиждень не відповідав ні на дзвінки, ні на повідомлення. І справа була навіть не в боргах. Хоча й у них теж. Просто вона щиро переживала за нас — київських киримли, яких кацапи вдруге за життя позбавили дому.

І тільки тоді я вперше по-справжньому подумав: а що було б зі мною без неї? Без її повідомлень: «Ти живий?» Без пакетів із домашньою їжею під дверима. Без нагадувань про інсулін. Без цього дивного материнського контролю над чужим дорослим чоловіком.

Та я б уже давно або загнав себе в гіпоглікемію, або довів до інсулінової інтоксикації. І лежав би десь у квартирі — красивий, незалежний і мертвий.

Мене тоді аж пересмикнуло.

Я вперше побачив себе її очима. Молодий мужик. Сам. Напівживий. Постійно блідий. То зникає, то повертається. То платить, то ні. То тижнями мовчить.

І я раптом зрозумів, що для неї я не «орендар». Я — людина, яка повільно тоне в неї на очах.

У ліфті я дістав конверт. Відрахував півтори тисячі доларів і простягнув їй.

— Це трохи наперед, — сказав я. — Якщо борг невеликий — вистачить. Якщо великий — потім ще віддам.

Вона спершу навіть не зрозуміла. А потім у неї затремтіли губи.

І я раптом уперше подивився на ситуацію її очима. Для неї ж ця квартира мала бути бізнесом. Підробітком. Способом тримати сім’ю на плаву. А не благодійним фондом порятунку одного кримськотатарського ідіота з хронічною схильністю до самознищення.

А судячи з її одягу, старого побитого телефона й того, як обережно вона рахувала навіть дрібні покупки в магазині під домом, — її сім’я теж жила не в шоколаді.

І це добило мене остаточно.

Men qanday bir alçaqman, ya Rabbi… (Яка ж я наволоч, Господи…)

Після кількох днів боротьби з власним сумлінням і усвідомлення того, що я, здається, остаточно перетворююся на небезпечного ідеаліста, я ухвалив рішення.

Звільнився з Cihan Haber Ajansı. Закрив усі свої новинні проєкти киримли. Я буквально викреслив себе з київської журналістської тусовки.

І усвідомив одну дуже просту річ: якщо терміново не побачу море — воно мене переможе. А я ще трохи хочу порпатися.

Того ж дня я вже сидів у потязі до Одеси. А потім були два тижні в Затоці, де я лежав на пляжі, як викинутий штормом труп інтелігента.

Не думав ні про що. От буквально. Не аналізував. Не писав подумки тексти. Не прокручував діалоги. Не боявся майбутнього. Не згадував минулого. Мій мозок нарешті перестав жерти самого себе.

І це був такий кайф, що я іноді аж сміявся сам до себе, дивлячись у небо. Найкраще, що ставалося зі мною за останні роки.

Я вперше відчув власний мозок у реальному часі. Наче всередині голови перестав безкінечно гудіти старий радянський холодильник. Я просто лежав і дивився, як хвилі повільно жеруть берег. І це раптом виявилося достатнім сенсом життя.

Потім був Буковель.

Я охрінів від цін.

І дуже швидко здриснув на Закарпаття, бо навіть спогади про Василя Христофоровича були менш травматичними, ніж кава по двісті гривень.

Qırımnı qaytarmaq daha ucuz olacaq… (Крим повернути буде дешевше…)

Але десь там мене почало накривати вже фізично. Знаєте цей стан, коли нічого конкретно не болить, але всередині ніби вимкнули електрику? Коли піднятися сходами — вже маленька громадянська війна? Коли навіть думати втомлює?