18.09.1986

Олекса не любив літній час.

Особливо — совєцький літній час. Той самий, який щовесни крали у людей під виглядом «економії». Для більшості це означало зайву годину світла ввечері. Для нього — зайві хвилини страху зранку.

Бо змінанка приходила о 6:34. А підйом у сиротинці був о сьомій.

Усього двадцять шість хвилин між моментом, коли свідомість із хрустом, болем і дезорієнтацією врізається в новий день життя, — і моментом, коли вихователька вже гримає дверима спальні, вмикає світло й гаркає, що всі мають негайно вставати. Для дорослої людини це звучало б не так уже й страшно. Для дитини — майже як катастрофа.

Найгіршим було навіть не це. Найгірше — якщо тебе будили раніше. У звичайному сні змінанка проходила м’якше. Наскільки це взагалі можливо для явища, яке без попередження вириває тебе з одного шматка життя й кидає в інший. Людина хоча б прокидалася вже після переходу. Існував короткий, дорогоцінний проміжок дезорієнтації: кілька хвилин, щоб зрозуміти, де ти, скільки тобі років, яке зараз тіло, які навколо люди, який рік за вікном і чи не треба тобі просто зараз тікати, брехати або робити вигляд, що все нормально.

Але коли змінанка заставала його наяву — дійсність лупила інакше. Свідомість не прокидалася. Вона ніби врізалася в стіну раптово, без переходу, без жодної плавності.

Ще секунду тому ти спав — а тут чомусь уже йдеш коридором, натягуєш светр, чистиш зуби або просто дивишся у вікно. Реальність зненацька пливе набік, ніби хтось одним ривком пересмикнув декорації просто перед очима. І кілька страшних секунд ти взагалі не розумієш нічого. Ні хто ти. Ні куди йдеш. Ні чому твоє тіло вже рухається, хоча свідомість не встигає за ним.

Це не пробудження, а падіння в уже запущений механізм чужого дня.

Мозок не встигає перебудуватися. Пам’ять приходить уривками, із запізненням, наче хтось підкидає її жменями. Усе навколо здається неправильним. Люди — чужими. Власні руки — тимчасовими.

І саме тому літній час у дитячому тілі Олекса ненавидів особливо люто. Бо в сиротинці тебе могли розбудити будь-коли. Хтось штовхнув ногою. Хтось почав битися подушкою. Хтось облив водою. Комусь наснилася мати. Комусь — пожежа. А іноді вихователькам просто хотілося, щоб усі встали раніше.

І кожен такий ранок перетворювався для нього на танці на мінному полі, де замість міни був ризик пережити змінанку з відкритими очима. А це лякало його значно більше, ніж бійки. Значно більше, ніж покарання. Іноді — навіть більше, ніж майбутнє.

Фідель розбудив його за кілька хвилин до підйому. Не тряс. Не кликав по імені. Просто нахилився над ліжком і тихо, майже беззвучно, прошепотів просто у вухо:

— Сьогодні вісімнадцяте вересня вісімдесят шостого. Четвер. Ми в третьому класі. На вулиці тепло. Буде сонячно.

Олекса розплющив очі повільно, ніби виринав із дуже глибокої води. Стеля над ним була знайома: побілена, з тонкою тріщиною в кутку, яку він уже бачив колись — чи, можливо, ще побачить. У сиротинці час узагалі поводився дивно. Тут усе надто довго залишалося однаковим: запахи, меблі, колір ковдр, скрип підлоги, навіть ранковий кашель когось із хлопців у дальньому кінці спальні.

І тільки він сам постійно був різним. У тілі дев’ятирічного хлопчика жила людина, яка вже прожила приблизно третину свого життя. Людина, котра пам’ятала речі, для яких у цьому маленькому тілі ще навіть не встигли сформуватися правильні риси обличчя.

Але цього ранку дата ковзнула повз нього. Вісімнадцяте вересня нічого не зачепило всередині одразу. Не клацнуло, не вдарило.

Він просто подумав, що попереду звичайний день. Ще один сиротинський ранок. Сірий. Повторюваний. Такий самий, як сотні до нього.

У спальні вже починали ворушитися інші хлопці. Хтось перевертався на інший бік, намагаючись урвати останні хвилини сну. Хтось бурчав. Хтось уже натягував штани просто під ковдрою, рятуючись від ранкової прохолоди, яка завжди жила в цих стінах незалежно від пори року.

А потім прийшов підйом. Різкий звук, важкі кроки виховательки й голос, який хочеться ніколи не згадувати.

Далі все пішло звичним конвеєр ом. Туалет. Довгий ряд сонних дітей біля умивальників. Холодна вода, від якої ломило пальці. Зубний порошок замість пасти — крейдяний, неприємний на смак, із дивним металевим присмаком типового Союзу.

Вихователька ходила позаду, як наглядач у маленькій колонії, і стежила, щоб ніхто не халтурив: зуби чистити нормально, воду на підлогу не лити, рушники не плутати.

Потім зарядка у дворі.

Вересневе повітря вранці було вже прохолодним, але сонце справді обіцяло теплий день. Воно тільки-но підіймалося над старими тополями за парканом сиротинця, і світло падало на асфальт довгими косими смугами.

Діти махали руками й присідали без жодного ентузіазму, більше думаючи про сніданок, ніж про здоровий спосіб життя. Вихователь фізкультури, хрипкий чоловік із вічним запахом дешевого тютюну, механічно рахував вправи так, ніби сам не вірив у користь усього цього дійства.

Потім — їдальня. Молодші класи снідали першими. Запах вареної каші, теплого хліба й компоту стояв там густий, майже липкий. Металевий брязкіт ложок, голоси кухарок, скрип лавок по підлозі — усе це зливалося в один великий сиротинський шум, який спочатку дратував, а потім ставав чимось на кшталт природного фону життя.

Олекса їв машинально. Фідель — теж. Вони майже не розмовляли. Не було потреби. За час у дитячому будинку вони навчилися мовчати так само змістовно, як інші люди говорять.

Потім — повернення до спальні, підручники, зошити, пенал із двома олівцями, які треба було берегти, наче золото.

І школа на другому поверсі.