Yalan bitti, endi ne bar?

Я прокинувся так, ніби мене не розбудили, а витягли на поверхню.

Сон ще тримався за мене липкими пальцями, але світ уже переміг: повітря стало іншим. Густішим. Теплішим. Воно мало смак — і цей смак ішов із кухні.

Смажене. Кава. Щось домашнє, неакуратне, але впевнене в собі. І ще — літо. Воно теж пахне. У Дніпрі особливо: розігрітою зеленню, втомленим пилом, черешнею, яка лускає просто на гілці від власної стиглості. Десь поряд точно була шовковиця — я її не бачив, але відчував так, як відчувають чиюсь присутність у кімнаті, навіть не повертаючи голови.

Я лежав і дивився в стелю, яка ще вчора була чужою, а сьогодні — просто не моєю.

І раптом згадав.

Конверт.

Він лежав у рюкзаку. Спокійний, на відміну від мене. Як річ, яка знає про себе більше, ніж ти про неї.

On bin dolar… (Десять тисяч доларів…)

Я навіть не ворухнувся. Лише всередині щось перекотилося, мов камінь у сухому колодязі.

Десять тисяч доларів.

Сума, яка в моєму житті завжди була абстракцією. Не цифрою — мітом. Чимось із розряду «колись», «десь», «у когось». А тепер цей міт лежав у моєму рюкзаку, загорнутий у звичайний папір, наче якийсь гамбургер.

І я не розумів найпростішого.

Навіщо.

Не «звідки». Не «скільки». Саме — «навіщо».

Бо якщо тебе обкрадають — ти знаєш, як це назвати. Якщо тобі платять — знаєш за що. Якщо дають у борг — розумієш, коли віддавати.

А тут…

— Попіклуйся про себе…

Я сказав це вголос і сам почув, як воно звучить.

Наче мені не гроші дали. Наче мене кудись… пересунули.

Bu ne?.. (Що це?..)

Я сів на ліжку. Повільно. Наче боявся, що різкий рух щось зруйнує — або в кімнаті, або в мені.

Jurnalist… (Журналіст…)

Я криво посміхнувся.

Мене вчили, що журналіст — це людина, яка не продається. Або навпаки — ще й як продається. Я навіть повірив. Навіть пишався цим… контрастом. Терпів копійки, щоб мати моральне право дивитися людям в очі й не відводити погляд. Або чекав слушної пропозиції. Мене влаштовували обидва варіанти.

Men şimdi BUNU nasıl añlayayım?! (А як тепер мені розцінити ЦЕ?!)

Я сиджу в чужому домі. У моєму рюкзаку лежить сума, яка може купити мені спокій на кілька місяців. А може — й щось більше. І найгірше навіть не це. А те, що мені не гидко. Я відчуваю… інтерес. І від цього хочеться встати й умитися, як після бруду.

— Sen bunu nasıl yaptıñ? (Як ти це зробив?) — пробурмотів я, навіть не уточнюючи, до кого саме звертаюся.

Питання зависло в повітрі, як недописаний абзац.

Я підвівся, натягнув футболку, брюки й вийшов у коридор.

Дім дихав. Повільно. Рівно. Він ще не прокинувся остаточно, але вже жив — як організм, що знає власний ритм і не потребує будильника.

Кухня була відчинена.

Олекса стояв біля плити. І це було… дивно.

Я вперше бачив його в цивільному — без тієї внутрішньої броні, до якої вже встиг звикнути. Без напруги. Без ролі. Просто чоловік. Старший за мене. Значно. Але зараз у ньому не було віку. Було щось інше — тихе «достатньо».

Він перевертав щось на сковорідці з такою увагою, ніби від цього залежало більше, ніж сніданок.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго, Селіме, — спокійно відповів він. — Кава там. Наливай.

Ні запитань. Ні цікавості. Ні гри у ввічливість. Наче ми обоє вже знаємо: головне — не це.

Я налив собі кави. Вона була гаряча й міцна на запах. Така, яку не п’ють — яку приймають як факт. Я зробив ковток і відчув, як тіло починає повертатися до себе.

Мовчання трохи затягнулося. Рівно настільки, щоб стало незручно. Я не витримав.

— Слухай, щодо грошей… — почав я, відчуваючи, як слова чіпляються одне за одне, не знаючи, яке має бути першим.

— Потім, — зупинив мене Олекса.

Просто. Без натиску. Але так, що це не обговорюється.

Я замовк.

Він спокійно переклав їжу на тарілку, витер руки й повернувся до столу.

Налисники. З куркою.

— Спочатку сніданок, — сказав він, ставлячи до тарілки сметану. — Потім інсулін. Даруй, кухар із мене не дуже. Налисники — єдина страва в моєму виконанні, яку ти не цураєшся їсти.

Так, авжеж. Олекса мене знає вздовж і впоперек. Це я його — лише третій день.

— Потім Стеня має встати.

Я кивнув.

— А після Стені поговоримо.

І от тут щось усередині мене остаточно втратило рівновагу. Бо він не просто відкладав розмову. Він ставив її… в чергу. Після життя. Після сніданку. Після інсуліну. Після дитини. Після всього, що має сенс саме по собі.

А гроші…

Гроші в цій черзі стояли мовчки й без права голосу.

Я сів за стіл.

Взяв виделку.

Подивився на тарілку, ніби там була відповідь, яку я просто не вмію читати.

— Їж, — наказав він.

І я їв. Налисники, звісно, не манти й навіть не елті кайик, але свою справу знають. А сметана, на відміну від катику — густого кисломолочного продукту, схожого на дуже густий йогурт, — робить страву ніжною й м’якою.

Увесь сніданок я ловив себе на дивному відчутті: я теж відтягував цю розмову. Наче боявся її. Наче, якщо ми зараз про це заговоримо, — щось закінчиться. А я ще не готовий зрозуміти, що саме.

Men ne yapayım?.. (Що мені робити?..)

Я підняв очі.

Олекса сидів навпроти. Спокійний. Не дивився на мене прямо. Не контролював. Не підштовхував.