Seni, cehennemge, ne yapayım?

Олекса змінився різко.

Ми ще стояли в розмові, як у воді по груди — повільно, важко. Я говорив про Київ, про свої кімнати без стін, про чужі кухні, де чайник знає про тебе більше, ніж люди. Він слухав. Не просто слухав — збирав мене, як уламки після вибуху: терпляче, обережно, ніби знав, де що має лежати.

І раптом — наче хтось витягнув із нього струну.

Погляд провалився. Потьмянів. Втома впала на нього не зверху, а зсередини — як тінь, що давно чекала.

Він ліг.

Просто ліг.

Без слова.

Без крапки.

Без «зараз повернуся».

Розмова обірвалася так, ніби її ніколи й не було. Як слід на піску, який забрала вода.

Я залишився один.

І перша думка була — зла.

Без подиву. Без розгубленості.

О, як же швидко я це придумав: ось воно. Ось межа. Ось те місце, де закінчується диво і починається звичайна людська слабкість.

Я навіть відчув щось на кшталт полегшення.

Нарешті.

Нарешті ти такий самий.

Я потягнувся до телефону — майже ліниво, як мисливець, що вже знає: звір поранений.

Екран спалахнув.

5:38.

І час раптом став не цифрами, а ножем.

П’ять тридцять чотири.

Зміна́нка.

Qara baht… (Чорна доля…)

Це вдарило не одразу. Спершу — як ледь чутний дзвін у вухах. Потім — як тиша після вибуху.

Я ще тримав телефон, ніби він міг змінити відповідь.

Не змінив.

Я повільно підняв очі.

Те саме обличчя. Але вже — інше небо над ним.

І знаєш, що найгірше?

Я не злякався. Я вже прийняв це. Як приймають дощ, коли він іде третій день: без протесту, без подиву. Просто — є.

Мене зламало інше.

Він, lanet olsun (чорт забирай), справді такий.

Я вчора рвав його на шматки. Не словами — питаннями. Сумнівами. Пастками. Я розкладав його на сенси, як тіло на столі. Шукав тріщину. Шукав, де він дасть слабину, де збреше, де відвернеться.

А він…

Він складав мене.

«Не переживай ти так сильно».

«Поміряй цукор».

«Тобі треба перекусити».

Men ne yapayım?.. (Що мені з цим робити?..)

Це не звучало як турбота. Це було нею. Грубо. Просто. Без декорацій. Наче він не знав, що люди зазвичай так не роблять. Наче він пропустив урок, де всіх вчать бути обережними зі щирістю.

Ol böyle olmaz… (Так не буває…)

Я сів, провів рукою по обличчю — і раптом відчув дивну, майже дитячу втому.

Я ж бачив людей. Я знаю їхні фокуси, їхні маленькі театри, їхні великі брехні. Я жив серед цього, писав про це, дихав цим.

Світ — це місце, де навіть доброта має рахунок.

А тут — людина, яка щоранку втрачає себе… і все одно знаходить час, щоб нагадати тобі поїсти.

Sen deli misin?.. (Ти що, божевільний?..)

Я подивився на нього. Тепер він спав інакше. Тихіше. Чистіше. Наче цей новий не ніс на собі ваги вчорашніх слів. Цей уже мене не знає.

І це раптом стало… образливо. 

Я ліг, уперся поглядом у темряву, де стеля була лише здогадом. І вперше за цей час подумав не як журналіст. Не як людина, що шукає правду. А як той, хто боїться її знайти.

Бо якщо він справжній — то весь мій світ побудований на дешевшому матеріалі.

Qırımnıñ anasını… (Матір Криму…)

Я тихо видихнув і не закінчив. Бо вперше не знав, що сказати далі.

Я не пам’ятаю моменту, коли провалився у сон. Це сталося тихо, як вода, що піднімається без шуму: спершу важчають повіки, потім тонуть думки — і зрештою тебе просто немає. Я сидів, поклавши голову на стіл, і сон накрив мене так лагідно, ніби хотів вибачитися за світ, у якому доводиться жити.

Я не чув нічого. Ні як під’їхала евакуація — а такі машини не їздять тихо, вони ревуть. Ні як мене кликали — голоси, певно, ковзали по мені, як дощ по брезенту. Ні як відчинилися двері в підвал — ті самі двері, що скриплять так, ніби кожного разу переповідають свою історію смерті. Я просто дрих. Як камінь. 

Світ повернувся грубо.

Мене смикнули за плече — не сильно, але точно. І це було схоже на те, як рибалка перевіряє, чи ще жива риба на гачку.

— Пане Алтинбаш! Старший солдат Клятич. Ми приїхали за вами.

Я відкрив очі, але ще довго не відкривав себе. Реальність входила повільно, як холод у розірване вікно. Обличчя переді мною було в шоломі, в броні, в ранковому тумані, який чіплявся за нього, як недописана думка. Я дивився — і не розумів. Слова доходили із запізненням, наче їх передавали через старий радіоприймач.

— Hee… ne?.. (Га… що?..)

Я сів рівніше, протер обличчя долонями, ніби намагався стерти з нього сон, як бруд.

— Ми… зараз?.. Евакуація?

Кілька секунд я ще тримався за сон, як за останню ковдру, але він зник, залишивши після себе тільки холод.

— А ви не бачили солдата Барковського? — спитав він.

Я кивнув кудись убік.

— Он… спить.

Слово «спить» прозвучало дивно. Наче я назвав його не тим ім’ям.

— Будіть його. У вас хвилина. Не більше. Туман тримається — це наш єдиний союзник.

Він уже розвернувся, як людина, яка звикла не чекати відповідей, але раптом зупинився. Очевидно, він згадав про папери в руках.

— І передайте йому це — документи на демобілізацію.