22.01.1997

4:34. Олекса зрозумів, що не спить.

Це відчуття завжди приходило не одразу — як холод у кімнаті, який спершу не помічаєш, а потім раптом усвідомлюєш: ти давно змерз. Він пам’ятав, як лягав. Учора. Але що таке «вчора»?

Для Барковського «вчора» було в серпні 2070-го. Пів дня — з доглядальницею та Севком, під тихе бурмотіння медичних приладів і запах стерильності. Іншу половину — з внуками й правнуками, де сміх звучав так, ніби намагався перекричати старість.

І от тепер — 4:34. Темрява. Інше повітря. Інше тіло.

Таке траплялося рідко: коли «вчора» — десь далеко, у чужому часі, а сьогоднішнє тіло ще не відпустило сон. Наче тебе висмикнули з глибини — а легені ще не зрозуміли, що треба дихати.

Спати хотілося нестерпно. Тіло вимагало свого — глухо, вперто. Олекса навіть не одразу второпав, де він.

Стеля була нижча. Повітря — густіше. І запах… сирість, пил, щось їдке, гуртожитське.

Він повільно сів.

Гуртожиток.

Фіделя поруч не було.

Його ліжко — заправлене. Рівно. Акуратно. Не як у того, хто просто встав уночі. Як у того, хто не ночував.

Це могло означати лише одне.

Фіделя у місті не було.

Колокольчиков ніколи не пропускав змінанки. Особливо тут. Особливо тоді, коли це мало значення.

«Якщо я в гурті — дзеркальце шукати не варто», — подумав Олекса, проводячи долонею по обличчю. Шкіра була пружна, слухняна. Без тієї зради, яку приносить вік. — «Мені сьогодні… від вісімнадцяти до двадцяти».

Це навіть не здогад — відчуття. Як вага тіла, як центр тяжіння.

Отже, не дзеркало.

Підказки.

Справи.

Те, що він або хтось інший залишив собі.

Очі повільно звикали до напівтемряви. Контури кімнати виринали з мороку шматками: шафа, стіл, стілець із наваленим одягом.

«Треба ввімкнути світло».

І тоді він це побачив.

Над Фіделевим ліжком.

Не записка. Не нагадування.

Транспарант.

Десятки аркушів, криво, поспіхом приклеєних один до одного. І на них — товстим маркером, гидотно-темно-зеленим, аж до скрипу по паперу:

«ЗУСТРІНЬ МЕНЕ З КИЇВСЬКОГО ПОТЯГУ 22 СІЧНЯ О 6:45»

А нижче, червоним:

«КВІТИ — ОБОВ’ЯЗКОВО!»

Олекса кілька секунд просто дивився.

Потім тихо видихнув:

— І де я тобі, чорт забери, квіти знайду?..

Перша реакція — телефон.

Рука вже машинально потягнулася до кишені… і зупинилася в повітрі.

Порожньо.

Звісно.

Гуртожиток. Дев’яності.

«Якщо це 1997-й… — думка лягла рівно, без спротиву, — то перший мобільний у нас з’явиться тільки у вересні».

Січень. Холодний, бідний, беззвучний січень без жодного сигналу.

Календар висів на дверцятах шафи. Сірий, із якимось рекламним логотипом унизу. Січень 1997.

Але довіри до нього не було.

Останній закреслений день — 15-те. Певно, це зробив ще Фідель. А яке зараз число з цих семи днів порожнечі — невідомо.

Олекса зітхнув:

«І як люди взагалі без мобільника жили?.. Доведеться шукати відповіді по гуртожитку, по-старому. Може, хтось не спить».

Він підвівся, накинув куртку й вийшов у коридор.

Порожньо.

Тиша була не нічна — ранкова. Дуже дивна для цього місця. Та, що перед шумом. Коли будинок ще тримає в собі сон.

Вбиральня — порожня.

Холодна плитка, запах хлорки й металу.

Нікого.

І тут думка — проста, як двері:

Вахтерка.

Він майже збіг сходами вниз, ковзаючи рукою по холодних перилах, і підлетів до «акваріума».

Петрівна була на місці. Як і завжди. Вічна. Як бетон.

— Петрівно, доброго ранку! Який сьогодні день?

Жодної реакції.

Вона в’язала.

Повільно. Рівно. Наче час для неї був чимось, що можна складати в петлі.

— Петрівно?..

Не підводячи очей, вона спокійно, навіть ліниво, послала його за відомим маршрутом і, не змінюючи інтонації, додала: «придурошний».

Олекса лише кивнув сам до себе.

З нею сперечатися — як з погодою.

Марно.

— Добре, — тихо сказав він і рушив далі.

Кухня другого поверху зустріла його парою й запахом чаю.

Любочка стояла біля плити. З тим самим вічним фінгалом, який, здавалося, просто мігрував по обличчю за своїми законами.

— Привіт, Любо. Яке сьогодні число?

Вона глянула на нього так, ніби він уже тиждень поспіль питав, де тут двері:

— Да купи ти сєбє калєндарь, Льоха… Сєдьмой дєнь одно і то же.

Він завмер.

— Сьомий?.. — перепитав тихо.

— Да. Цєлую нєдєлю каждое утро спрашиваєш, — кивнула вона, знімаючи чайник.

І тут усе стало на місця.

15 + 7.

22. 

— Дякую!

Він навіть не стримався — нахилився, швидко поцілував її в чоло й, не чекаючи реакції, рвонув назад.

Серце вже працювало швидше.

«Сьогодні. Вже сьогодні».

Він натягнув взуття на ходу.

«Вокзал — менше години пішки».

Є шанс.

Проходячи повз «акваріум», він машинально глянув усередину.

Порожньо.

Петрівна відійшла.