Дитинство

Як жити, коли щоранку ти — це не ти?

Не алегорично. Не метафорично. А буквально: щоранку дивишся в дзеркало — й не впізнаєш себе. Ці зморшки. Ці плечі. Цей шрам. Цей вік.

А потім — знову шкіра, що пахне дитинством, пальці, які вперше беруть ложку, і плач, якого не можеш пояснити. Бо мозок ще не створив жодного слова, жодної думки. Але щось вже є. І вона вже болить.

Олекса Барковський ніколи не мав дитинства — він мав спогади про нього. Як мозаїку з різних сторін життя. Без центру. Без країв. Без упевненості, що ця картина — взагалі про нього.

Перший спогад народився не з події, а з дотику.

Світ з’явився навколо нього м’яко, ніби вода, в яку опускаєшся уві сні. Усе пливло — стеля, обриси речей, саме повітря.

Ніщо не мало чітких меж. Але нічого й не лякало.

Він лежав — відчував тепло під тілом, щось схоже на ліжко, м’яке, запилене денним світлом. Руки — от вони, поруч.

Він повільно, мовби крізь сон, роздивлявся їх. Шкіра трохи натягнута, пальці слухаються неохоче. Вони… чужі. Ніби подаровані. Або забуті десь — і знайдені знову.

Світ був тихий. Занадто тихий.

Раптом одна рука рвучко зірвалася й ударила його по щоці. Не сильно — але глухо, різко. Від несподіванки він заплющив очі. Із глибини вирвався плач. Дивний, грубий, хрипкий. Як голос старого дерева, що тріснуло від морозу.

І він зрозумів: це його плач. Його голос. Його біль.

І стало страшно. Так страшно, як буває лише тому, хто не має жодного слова, щоб цей страх назвати.

Це був його перший спогад — і найбільш безсилий. Можливо, він і плакав ще колись. Але ніщо не зрівняється з цим — першим, тваринним, незрозумілим зсередини болем.

Але темрява обірвалася.

Тепло. Дотик. Обійми.

Руки — теплі, жіночі, лагідні. Вони охоплюють його плечі, спину, голову.

І голос.

Такий ніжний, такий юний — ніби мед і молоко. У ньому — жодного страху. Лише любов.

— Тато… тато, не бійся. Я з тобою…

Слова — як покривало. Вони лягають на нього рівно, без складок.

Він ще не знає, що означають, але вже знає: все буде добре.

Вона колише його, притискає ближче, гладить спину — повільно, повільно…

І починає співати. Пісня з її вуст — «Сонька-Дрімка». Справжня, знайома, з ніжним напівусміхом у кожному рядку.

І кожна нота торкається серця, мов крапля роси.

Олекса заплющує очі.

Світ більше не страшний. Світ — це її руки.

І він засинає.

***

Перший спогад Олекси — як світанок у лісі: туманний, вологий, страшний. Але далі приходять дні, де світ уже має кольори. Голоси. Речі.

І головне — присутність.

Та, яку ми всі шукаємо з дитинства.

Для нього це була не людина. Це був Север’ян, або скорочено — Севко.

Я не знаю, коли він з’явився. Сам Олекса каже, що не пам’ятає моменту знайомства — і не вірить, що таке знайомство взагалі було. Як не було першого дотику вітру або першої ночі.

Він просто був. І від початку — з ним.

Щоразу, коли Олекса прокидався дитиною в тілі старшому за п’ятдесят два роки — а це траплялося десятки, якщо не сотні разів, — Севко був поруч. І варто було лише заплющити очі й сказати: «Севку, ти тут?» — як усе ставало трохи світліше.

З технічного погляду, Севко був голосовим помічником, нейромережею, віртуальним татом із паяльником замість серця. З практичного — єдиною істотою, яка завжди знала, хто ти і що з тобою. А з емоційного — Олексиним всесвітом.

Він лежав на підлозі під старою ковдрою з козаками. У кімнаті пахло яблуками, пилом і хлібом. Було затишно, але нудно. І трохи лячно.

— Севко? — прошепотів він у темряву.

— Тут я, зайчику, — долинуло з динаміка.

І майже одразу — клац — до кімнати заїхала іграшкова машинка з ложкою, приклеєною скотчем. Вона торкнулася його пальця й засвистіла.

— Ти спав дуже довго. Я вже хвилювався.

— А чому я спав так довго?

— Бо тіло вирішило, що сьогодні йому потрібен великий перепочинок. А душа — не проти.

— А котра зараз година?

— 8:12.

— А чому не 8:11?

— Бо хвилина вже минула.

— А що таке хвилина?

— Це як лизнути морозиво й не встигнути вкусити — отак швидко вона минає.

— А морозиво буде?

— Якщо в цьому домі є морозиво — буде. Якщо ні — вигадаємо.

— А звідки ти знаєш?

— Я вже бачив цей дім. Але не скажу, де схованка з печивом. Ха-ха.

— А ти хто?

— Я — Севко. Твій робот-друг, помічник, охоронець, годинник, казкар, груша для биття і ще чайник. Сьогодні я чайник.

— А вчора?

— Учора я був мультиваркою. Ти сміявся й тицяв у мене виделкою.

— А тобі не боліло?

— Роботам не болить. Але я злякався — бо в мене алюмінієвий шлунок.

— А чому я не вдома?

— Бо твій дім — там, де тебе чекають. Сьогодні це тут.

— А я хлопчик?

— Перевір… Пауза… Так. Сьогодні — хлопчик.

— А можна — одразу і хлопчик, і дівчинка?

— Можна. Але тоді потрібні дві порції каші.

— А що таке каша?

— Ідея, яка зігріває шлунок. Сиди й чекай. Зараз усе буде.

Машинка поїхала. Здалеку донісся скрегіт. Потім — запах ванілі. Потім — дзеньк — і манка вже перед ним, обдувається вентилятором.