Kimsiñ sen? Epsini Alla bile!

Покровськ зустрів мене порожніми віконними рамами — чорними, мов вибиті зуби на обличчі старого п’яниці. Обвуглені під’їзди мовчали.

Моє перше відрядження сюди… Та кого я дурю? Це мій перший справжній дотик до реальності за межами затишного офісу, де найбільша біда — переплутати лате з капучино.

Поїздку до батьків у Новоолексіївку, ще до того, як ця трагедія стала повномасштабною, на першому курсі нашого розсадника майбутніх богів пера, відрядженням не назвеш. Хоча тоді репортаж про нас — черговий раз обібраних кримців — вийшов вдалим: сльози на першій шпальті, як ми, цинічні стерв’ятники, і любимо.

А зараз — ніби хтось вимкнув не тільки натхнення, а й живлення до мозку. У голові — вітер, у блокноті — порожнеча.

Річ не в тому, що цей пейзаж смерті та запустіння не надихає на творчість. Брехня. Для таких, як ми, що гірше довкола — то кращий сюжет. Давайте сюди кров і уламки — ми все це подамо з правильним соусом скорботи. І такої задушевної туги, що бракує тільки жалобної мелодії на фоні.

Писати мені заважала не відсутність емоцій — а їхня одноманітність. Я виявився неготовим до цієї передбачуваної сірості — монотонної какофонії війни без облич.

Десь за горизонтом глухо бахкає. Десь у сусідньому кварталі здригнулося повітря. Самотні діди й баби, зморшки яких ще бачили сонце до війни, шкандибають між обвугленими стінами, шукаючи хоч якусь їжу.

Як казав Данілич: «Це ж було вже!»

Мені бракує драйву. Щоб світ корчився в агонії — але з іскрою. Хоч би трохи справжнього екшену. У штурмовий загін би, де адреналін зашкалює. Але клятий діабет поставив хрест на кар’єрі воїна світла. Довелося гризти граніт журфаку. А так би зараз служив у ССО: «Тихо прийшов, тихо пішов, а у кацапа — бальшой бадабум».

Покровськ червня двадцять п’ятого року — затяжний сон змученого художника. Місто вічної млявості, де навіть смерть стала рутиною.

І ще цей дощ. Холодні краплі безупинно стукали в розбите скло, ніби зачиняли мене тут. Евакуація — під великим питанням.

Мій супровідник висловився поетично: «Діло вже йде повним ходом!» — маючи на увазі, що через кількість ворожих дронів вночі ніхто не полізе через поля й яри витягати мене з цього напівоточеного міста, де життя тліє поміж руїн.

Військова комендатура — оазис бюрократії посеред хаосу — таки знайшла мені притулок. Звісно, я не чекав п’ятизіркового сервісу: чутки, що місцеві готелі давно стали мішенями для російських «визволителів», дійшли навіть до таких циніків, як я.

Мрія пожити поруч із бравими солдатами десь біля фронту розвіялася швидко.

— Військова таємниця, — буркнув хтось у слухавку, наче я зібрався креслити контрнаступ у вбиральні.

А поселити мене в самій комендатурі визнали занадто ризикованим для моєї тендітної журналістської натури.

Зрештою мене запхали в якусь богом забуту нору — сирий підвал із запліснявілими стінами, де повітря стояло важке. Облуплена радянська фарба кольору зів’ялої трави звисала клаптями, а в кутку лежала купа ганчір’я та поламаних меблів.

Про Starlink годі й мріяти.

Просто шикарно. П’ять іржавих зірок у путівнику виживання. Позбавити кореспондента турецького видання зв’язку зі світом — блискучий стратегічний хід, пане коменданте. Тепер світ точно дізнається правду… з ваших брифінгів.

Крім мене, сержанта, що супроводжував від комендатури, і ще одного тіла у вицвілій військовій формі, яке безпробудно дрихло на одному з семи запліснявілих матраців, тут мешкали двоє котів.

Перший — гладкий рудий, у якому одразу вгадувався старший за званням. Він позіхнув, облизнувся і ліниво зиркнув на мене смарагдовими очима — з тим самим байдужим презирством, з яким досвідчений інтендант розглядає нового строковика. І водночас — ніби прикидав, чи підходжу я на корм.

Інша справа — білосніжне кошеня, надто активне, щоб мати совість, і надто мовчазне, щоб не насторожувати. Воно невтомно досліджувало підвал: дерлося на купи мотлоху, нишпорило між ногами, стрибало крізь порожнечу — і жодного разу не глянуло в мій бік. Ні руху, ні звуку. Немов мене тут не існувало.

Мовчазна демонстрація зневаги. Або, чого доброго, хитра гра на випередження.

І тільки коли воно зринуло на вершину залізного ящика, я встиг краєм ока вловити відблиск червоного — на мить. Ніби не було.

— Знайомтеся, — мовив сержант, щойно ми зайшли в підвал. — Ото, що там розлігся, наче кнур у калабані, — Василь Христофорович. Так-так, не дивись, що кіт, а по батькові до нього звертатись треба. Бо минулого разу якісь хлопці зі Львова «пане Василюкали» — так цей сатрап одному руку до м’яса аж по лікоть роздер.

Він змовк, ніби даючи час на усвідомлення, а потім додав із повагою:

— Але щоб ти знав: кращого щуробоя за цього монстра ще не народила кішка. Поки він тут — вам нічого не страшно. Не те що щур — сюди й комар не наважиться залетіти. Слава Ісусу Христу!

Я кивнув із тією самою повагою, з якою свого часу вітався зі столичними генералами — коли не розумієш, хто перед тобою: місцевий жартівник чи істинний володар території.

Очі Василя Христофоровича злегка розкрилися, і він глянув на мене з такою хижою розсудливістю, що я на мить щиро задумався: а чи не схожий я на консерву в людському обличчі?

— Навіки слава, — буркнув я автоматично.

Мій супровідник був кремезним чоловіком із засмаглим обличчям, на якому читалася сільська простота і якась нехитра добродушність, що дивно контрастувала з навколишньою руйнацією. Певно, він щось очікував від мене — можливо, такої ж щирої відповіді, як у його рідному селі. Втім я цього ще не розумів.

— А я думав, ви мусульманин… — здивовано промовив той.