Спалах світла згас так само різко, як і з'явився. У ніс знову вдарив знайомий, затишний запах пахощів, старого паперу та пилу. Тиша магазину «Містичні диковинки» була настільки глибокою й непорушною, що здавалося, ніби ніякої божевільної Бравл-Арени, неонових кущів, Спраута та Леона ніколи у світі й не існувало.
Сенді розплющив очі, отямившись за прилавком. Голова все ще лежала на стовпчику старих карт Таро, а фіолетовий нічний ковпак трохи зсунувся набік.
— Ох... — простогнав він, ледь підводячись і протираючи очі. — Це був найдовший сон у моєму житті. Або найдивніший робочий день.
Тара стояла біля задньої штори, спокійна та зібрана, ніби й не покидала своє місце останні кілька годин. На п'єдесталі посеред магазину мирно лежав той самий артефакт — повністю розпакований, холодний і абсолютно нешкідливий. Жодних вихорів, жодних рун, що світяться.
— Добре, що все закінчилося, брате, — тихо промовила Тара, поправляючи золотисту маску. — Твоя зміна офіційно завершена. Можеш іти відпочивати.
Сенді навіть не довелося повторювати двічі. Він миттєво зісковзнув із крісла, ледь перебираючи ногами від втоми, і поплелів до своєї кімнати, мріючи лише про одну річ — справжню, м'яку подушку, яка нікуди не зникне.