Роздiл 14

Це було і страшно, і кумедно одночасно. Катя дивилася, як під декількома літрами води тьмяно виблискують телефони: її власний смартфон та проста кнопкова «Нокіа». А вона вважала, що таких телефонів давно вже немає. Потрібно просто знайти ключі, тому що допомогу викликати не вдасться, і вибратися в інший спосіб —теж. 

Або ж розбити вікно, закричати, як радили різні спеціалісти з особистої безпеки — «пожежа»? «Ніхто не прийде вам на допомогу, реакція буде тільки тоді, коли загроза виявиться спільною». 

І якоюсь боязкою пташкою у Каті зазорів спалах думки, клюнуло осяяння. Чому вона раптом вирішила, що для того, щоб вибратися, потрібні ключі?

Тому що Жоржина запевняла, що Діма їх замкнув. Але ж вона й казала — «я почула, як грюкнули вхідні двері». Є замки, які відкриваються лише ключами. Є ті, що відчиняються ззовні, але легко відкриваються зсередини. 

Замок, який просто замикається. Такі замки рідко ставлять у квартирах, де живуть діти чи люди похилого віку, крім того, «грюкнули» могло означати лише те, що Діма зачинив двері недбало. Чи таки Жоржина обмовилася? «Зачини двері» — так скаже той, у кого замок замикається тільки на ключ. «Закрий», — той, хто звик саме до того, що замок спрацює сам. 

Те, що хтось повертає ключ у замку, Катя почула не одразу. 

***

Кроки були безперечно чоловічими — важкими, розміреними. Катя затамувала подих. 

«Непоганий притулок — туалет». 

Принаймні вона могла зачинитися зсередини. Якщо вона помилилася, якщо в словах Жоржини не було ні краплі брехні, якщо вона все надумала — від втоми, від переляку, від стресу, від нерозуміння того, що відбувається, і бажання хоч якось собі це все пояснити. 

Двері туалету були прикриті. Каті потрібно було лише нечутно зачинити замок, але вона розуміла, що будь-який звук приверне до неї увагу, і просто чекала, хоча їй здавалося, що серце б'ється наче молот по ковадлу, і першим місцем, куди зазирне непроханий і несподіваний гість, буде саме туалет. Просто про всяк випадок, раптом він і справді той маніяк. 

Але людина пройшла в інший кінець квартири. По звуках було зрозуміло, що він щось робить з Жоржиною, і Катя тільки сподівалася, що він її не душить. 

Вона обережно потягла двері на себе і повернула позолочену — все в цій проклятій квартирі блищало, як у кота яйця — ручку. Захист був дуже хисткий, двері можна було виперти одним стусаном, і Катя не плекала ілюзій, що якщо все, що їй розповіла Жоржина, правда, — або навпаки, як подивитися, — вона залишиться єдиною жертвою, що вижила. «Принаймні, я спробую дорого продати своє життя», — і з цією думкою вона витягла туалетний йоржик. Якщо його з розмаху ткнути в обличчя і впевнено повозити, можна завдати серйозних травм. 

А потім Катя почула голос. 

— Швидка? Жінка, тридцять дев'ять років, прийняла велику кількість пігулок. Ні, я не знаю яких. Так, перебуває на обліку. Не реагує, дихає, адреса... 

Він упевнено говорив. Так, ніби робив це вже не вперше. Сама Катя не дуже уявляла, що говорити, коли дзвониш у швидку. Їй подібне судилося лише одного разу: в автобусі стало погано якійсь жінці, і всі пасажири намагалися хоч якось відповісти на безліч запитань, які їм ставили. 

Каті стало несподівано душно, майже нестерпно. І страшно ще більше, ніж було раніше. Здавалося б, ось усе скінчилося, і цей чоловік, ким би він не був, чудово знав, що робив. Чи ні? Жоржина казала, що він мало не силою поставив її на облік. І що, якщо зараз це лише частина його плану?

Вже не думаючи про наслідки, Катя жбурнула йоржик, відчинила двері та кинулася до кімнати. 

Чоловік стояв біля шафи та збирав речі. Що брати до клініки, він чудово знав. І не здивувався, коли побачив Катю, тільки неохоче кивнув і спитав:

— Значить, вона вас таки дістала?

— Що? — вимовила Катя. 

— Я питаю, чи вона витягла вас? З вашого сховку? І як вам сиділося з нею тут?

Катя відступила на крок. Чоловік не звертав на неї жодної уваги, продовжуючи збирати речі: дві піжами, кілька рушників, білизна, халат… Він збирався сховати Жоржину надовго. 

— Звідки ви знаєте? — зойкнула Катя. — Звідки ви знаєте, що ми сиділи тут під замком?

— А ви не перша і не остання, гадаю, — чоловік розвернувся, жбурнув речі на ліжко, спокійно пройшов повз Каті на кухню. — Першою була її перша, вибачте за каламбур, свекруха. Не тут, зрозуміло, на їхній старій дачі. Її потім продали. 

— Звідки ви знаєте? — повторила Катя. Вона підійшла до Жоржини, сіла поряд. Тепер їй здавалося, що вона будь-якою ціною повинна її захистити. — Ви Дмитро?

— Я Сергій, — сказав чоловік, повертаючись до кімнати з пакетом. 

Катя розгублено відкрила рота. Звичайно, визнати, що таким став скуйовджений пацан, який вічно носився з якимись залізяками, було практично неможливо. 

І він, мабуть, теж її не впізнав. 

— То ви… ти… її брат, — простогнала Катя. — Господи... ти мене не впізнав?

— Та чого ж? — гмикнув Сергій. — Впізнав. Але я не став одразу так тобі… вам тикати. Щоправда, ти й тоді здавалася мені кимось особливим. Зараз і не знаю, але тоді так.