Роздiл 13

Тоді Катя не думала, що хтось міг причаїтися в неї за спиною. Їй здавалося спочатку, що у квартирі, крім неї, нікого немає, і вона помилилася, можливо, неодноразово. Але вона підійшла до ліжка і різким рухом зірвала простирадло. 

Жоржина була жива. Принаймні Катя ясно бачила, що вона дихає, і відчула якщо не полегшення, то просто можливість перевести подих. Нехай кров, але нічого непоправного, хоча вона була не впевнена, що Жоржина у тямі і не перебуває просто зараз при смерті. 

Викликаючи з пам'яті все, чого її колись навчали, Катя обмацала Жоржину з усіх боків. Пульс був не те щоб слабкий, але якийсь нерівний, шкіра холодна, дихання надто поверхове, але жодних ознак поранення Катя не бачила. Вона звернула увагу лише на губи — бліді, майже невиразні, і потріскані так, що довкола запеклася кров. 

Більше машинально, ніж свідомо, Катя обережно повернула голову Жоржини до світла і підняла повіку. Реакція на світло повністю була відсутня, або Катя її не помітила, бо зіниця так і залишилася неймовірно вузькою, і Катя зробила те саме з другим оком. Потім розгублено сіла на ліжко та обхопила голову руками. 

Жоржина сама випила ці пігулки? Чи її накачали проти волі? Антидепресанти? Ні, всі її знання були марними. Вона навіть не розуміла, що робити та як допомогти. Скільки часу пройшло?

«Телефон», — згадала Катя. Їй треба було знайти телефон. 

Вона оглянула всю кімнату і цього разу почала з розеток. Всі вони були розміщені на одному рівні — приблизно сантиметрів сорок вище рівня підлоги, — але про всяк випадок Катя шукала і нижче, і вище. Нічого, і вона залишила Жоржину і обшукала вже всю квартиру. І знову нічого. 

Жоржина їй збрехала. Міського телефону не було у цій квартирі. Не було, можливо, ніколи, але абсолютно точно — зараз. 

Що могло це означати?

Будинок старий. Такі будинки будували ще за Союзу, тоді люди роками чекали на підключення телефонної лінії. Катя пам'ятала, як спочатку її сім'я жила без телефону кілька років — у далеких вісімдесятих. Цей район був набагато старший за той район, в якому жили вони, отже, тут мав бути принаймні тоді телефон. Якщо тільки в цій квартирі не жила якась родина, як би їх назвали зараз, маргіналів — тоді квартири давали всім, хто стояв на черзі. 

Жоржина казала, що ця квартира належить батькам її чоловіка. Як варіант, її отримували вони. Або ж обмінялися. Де мешкали зараз вони самі? Це теж легко пояснювалося. Цілком можливо, в іншій квартирі, що була приватизована кимось із їхньої рідні і дісталася у спадок. Або вони не стали з'їжджатися. 

Чи міг чоловік Каті бути з сім'ї маргіналів? Катя повернулася до кімнати, де спала Жоржина, притулилася до стіни, почала думати. Так міг чи ні? Можливо, міг, вона й сама знала чимало дітей із не найблагополучніших родин, які не йшли стопами батьків. Він міг здобути хорошу освіту, чогось досягти. Отримав, досягнув, якщо — знову це прокляте «якщо» — вірити Жоржини. Вірити хотілося, але… Щось заважало. Що саме?

Катя глибоко зітхнула, потерла рукою лоба. Звісно ж, діти. Так, діти, які були зараз у батьків — матері — чоловіка. І хлопчик, який жив там завжди, якщо — знову! — вірити словам Жоржини. Яка ніколи не вміла брехати. 

Значить, не в батьках річ. Телефон, швидше за все, був, а потім від нього відмовилися — так теж бувало, і знову ж таки приклади — знайомі Каті відмовлялися від радіоточок та від антен. Нехай недорого, тридцять п'ять гривень в місяць, але міський телефон, антена і радіо — це вже оплата абонентської плати за мобільний телефон. «Е — економія», — недоречно згадала Катя якийсь відомий мем, ну так, не смішно, бо з дрібниць і складається багатство. 

Та ремонт був давно. Занадто давно, і тоді сліди від розетки залишилися б, якби місце не заставили меблями. І Катя була вже готова вжити рішучих заходів, як раптом зрозуміла, з чого їй варто було починати. 

Вона, кривлячись, повернулася до кімнати, де вони просиділи замкненими. Кімнату з диваном, коморою та вікнами, зачиненими віконницями та залізними ґратами. І там, уже при світлі, яке вона запалила ще тоді, коли шукала розетку, Катя усвідомила з огидним відчуттям жахіття наяву, що весь час бачила правду і сприймала її за обман зору. 

Звичайно, навіть у темряві вона мала зрозуміти, що ці вікна ніяк не могли бути встановлені тоді, коли сюди приїхала Жоржина. Незважаючи на те, що та запевняла, ніби так було, і що вона нічого не знає. При світлі було особливо чітко видно, що вікнам не так багато років, можливо, два, три, і — ні, Катя не могла б пояснити, довести, але вона це просто бачила. 

І двері, подумала Катя, вони теж не виглядають такими старими, як і все інше навколо. Речі швидко «притираються» до будинку, це вона знала за своєю власною квартирою, і, нехай виглядають ще досить новими, а все ж щоразу дивуєшся, коли згадуєш той рік, коли вони в тебе з'явилися, те, що вони ровесники будинку, майже очевидно. 

Одного разу збрехав — брешеш завжди?

А в чому ще була брехня?

Катя вперто не могла прогнати нав'язливу думку, що телефон — це тільки верхівка айсберга. До цього було ще щось. Телефон. Той самий телефон. 

Чому вона в нього так вчепилася?

Катя зрозуміла, що стоїть, вхопившись за дверну ручку, і замість того, щоб шукати вихід — із проклятої квартири, зі становища, — замість рятувати Жоржину, намагається знайти розбіжності.