Роздiл 12

Вони влаштувалися на березі озера, серед сотні таких самих жадібних до сонця містян, — стурбованих матерів з маленькими дітьми, суворих білосніжних бабусь, що розпласталися на лазневих рушниках, підлітків, що грають у карти, а ті раз у раз розлітаються навколо, і кількох таких самих як вони молоденьких дівчаток, напевно, теж студенток. Сесія була позаду, збори — лише за два тижні, і Катя збиралася взяти від цього короткого перепочинку все, що їй було дозволено. 

— Лимонад, морозиво, лимонад, морозиво! — Повз них пройшов якийсь нудотний чоловік, нахвалюючи свій товар. На нього ніхто не звертав уваги: ніхто не брав із собою на пляж нічого цінного, крім дрібних грошей на проїзд. 

— Ще він подарував мені проїзний, — Жоржина вмостилася зручніше, поправила волосся. Вона рідко збирала їх у «хвіст» — казала, що волосся неслухняне та шпильки не тримаються. — Але ж він дбайливий. Мені так здається. 

Катя пирхнула. 

— Він тебе постійно ревнує. 

— Це непогано, — роздумувала Жоржина. — Значить, я йому не байдужа. 

— Ревнощі — вияв невпевненості в собі, — процитувала Катя якусь дивовижну статтю, яку нещодавно студіювала разом із викладачем англійської. — Не в тобі, а в собі, розумієш? Ці нічні дзвінки, а написи на асфальті? Це ж безглуздо. Він жадібний, нудний, самовпевнений. 

— Він романтик, — не здавалася Жоржина. — Це красиво. 

Катя подумала, що її подрузі варто було б піти в адвокати. Не в ті, що красуються на телеекранах, кажучи гарні слова, від яких плачуть і присяжні, і глядачі, а в ті, що зустрічаються в житті: спокійні, байдужі, які відпрацьовують гроші і не відчувають до своїх клієнтів жодних емоцій. Але потім вирішила, що і для лікаря, мабуть, така байдужість теж непогана. Як і для спортсмена: все, що заважає досягати результату, має залишатися осторонь. 

— Ти занадто… — Катя скривилася, розмова виходила якоюсь неправильною. Вона її не прагнула починати — не тут, не зараз, хоч їх все одно, звичайно, ніхто й не слухав. — Тобі варто вчитися. Решта може і почекати. Медичний — це не філологія. 

— Кохання не заважає, — як робот, відповіла Жоржина. 

— Та якби ж це було кохання!

Катя прикусила язика, але пізно. Жоржина вже озирнулася до неї — зацікавлений погляд, трохи схилена набік голова, трохи напружені плечі. 

— Ну, я маю на увазі, що кохання — це не тільки проїзний до кінця місяця, до якого й так залишилося менше тижня... Це щось інше, мабуть. Можливо, те, як нас люблять батьки?

— Батьки не роблять через нас милих дурниць, — заперечила Жоржина. 

— Батьки не дають нам робити дурниці, — відбила Катя. — Може, це важливіше?

Жоржина не знайшла, що відповісти, і Катя легко відкинулася на спину, підставивши себе під яскраве проміння. Потім вона відчула, що Жоржина лягла поруч, сіпнулася, завмерла. 

— Я все одно хотіла б чогось гарного. 

— Навіщо? — знизала плечима Катя. — Знаєш, мої мати та батько познайомилися на заводі. Проходили там практику. Потім працювали разом, а потім одружилися. Я взагалі не впевнена, що у них було щось, як ти висловлюєшся, «гарне», зате точно знаю, що коли мати хворіє, батько їй навіть з ліжка встати не дає. А ще не впевнена, що це все… правильно? — Вона знову сіла, подивилася на Жоржину, що сильно примружила очі. — Ось твій новий хлопець дзвонить тобі ночами, душу виймає розпитуваннями, а тобі що? Нічого, окрім недосипу. 

— А що має бути?

— Відповідна реакція? Ну, тобі має бути приємно. Або неприємно. Але тоді ти б з ним розлучилася. А тобі, як мені здається, все одно…

Це «все одно» і турбувало Катю. І бабусю, можливо. Жоржина була настільки байдужою, що Катя якось подумала — вона може зірватися. Запити, наприклад. Бо навкруги надто багато того, що зветься «подіями», «справжнім життям», а які події в житті були у них? Каті подій і так вистачало, вона із задоволенням обійшлася б без них: передбачуваність, популярність, гарантії, чи то автобус, що хоч вчасно прийшов, хоч підсумки змагань, а Жоржина вперто йшла розчищеними сходами, і з усіх боків їй кричали, як правильно жити. Якоїсь миті все могло й рвонути. 

Чи не рвонуло. 

І Катя виринула з далекого літа в глевку дійсність. 

Спочатку їй здалося, що щось трохи змінилося, але що саме — вона зрозуміти не могла. Вона була вся немов з вати, голова поважчала, руки та ноги не слухалися, і ще до нестями їй хотілося в туалет. 

Вона спробувала розліпити постріскані уста та не змогла. Все пливло перед очима, їй важко було зосередитися. Дуже важко, ледве ворушачи руками й ногами, вона підповзла до краю дивана і незграбно впала вниз, полежала якийсь час, відчуваючи, що ще трохи — і їй вже не потрібно буде шукати ту саму банку, яку вона викопала в нетрях комірчини. І нарешті, крок за кроком, якщо так можна було назвати спроби повзти, вона дісталася того місця, де залишила банку, але несподівано натрапила на звичайний нічний горщик. 

Катя згадала, що говорила тоді Жоржина: її чоловік забрав горщик із кімнати. Значить… двері відчиняли, доки вони валялися непритомні? І чому їй так погано?

Не відчуваючи ніякого сорому, Катя задовольнила нагальну потребу похитуючись, піднялася і застібнула джинси. До неї поверталася здатність рухатися та думати. Вона, як і раніше, бачила все в темряві і могла точно сказати — Жоржини не було в кімнаті.