Роздiл 11

Жоржина кивнула. Їй було так легше — коли вона була не самотня, і в Каті навіть промайнула здогадка, що не просто так її замкнули в коморі. Жодного сенсу в цьому не було, крім того, що Жоржина так залишалася одна. Ненадовго, звичайно, вибити цупкі двері зміг би і слабкий підліток, можливо, навіть дитина, але на якийсь час — точно. І протягом цього часу Жоржина і була одна, і невідомо, як на неї це вплинуло. Вона плакала — замість того, щоб просто підійти до дверей, відчинити клямку, розбудити Катю. Що це могло означати, Катя не знала, а оформити в голові думку, що часом Жоржина втрачала здатність критично мислити навіть там, де й немовля б впоралося, вона боялася. 

Катя теж хотіла до туалету, але терпіла. Що було дивно — вона випила чай і не пам'ятала, щоб взагалі прокидалася вночі, хоч і припускала, що вставала. Якщо вона сильно вимотувалась, то могла робити це на автоматі, це вона знала точно — іноді, хоч і соромно в цьому зізнатися, вона не зливала за собою воду, особливо в незнайомих місцях, де звичка не діяла. 

І вона просто розслабилася, подібно до Жоржини, і заплющила очі. 

Чекати. 

Жоржина спокійно і глибоко дихала, і Катя припустила, що вона заснула від пігулок. Катя й сама хотіла б заснути та прокинутися тоді, коли все закінчиться, але не могла. 

Вона згадувала те, що колись було з ними. Шкільні вистави, в яких ні Катя, ні Жоржина не брали участь — просто глядачами, іноді — дуже рідко — Катя допомагала ставити якісь нескладні трюки, Жоржина прикрашала зал. Уроки, де Катя зазвичай мріяла, щоб її обминули, Жоржина навпаки — щоб викликали відповідати. Прогулянки містом — тоді зовсім іншим, захоплено-шумним, абсолютно не європейським, не заповненим яскравими рекламами та спокійними мешканцями, а галасливим, крикливим, як східний базар. І іноді в ньому стріляли. Катя пам'ятала і усвідомлювала все. І все одно не боялася. Світ був іншим, місто було іншим, люди були іншими, і люди, здавалося, тоді ще не розучилися робити добро. Зараз довкола були ніби скляні стіни, начебто крихкі, але зруйнувати їх не виходило. 

Така ж стіна стояла і між Катею та Жоржиною, але в цьому можна було звинувачувати лише час. Катя вважала, що час не винний. 

Вона згадувала, як вони тікали з уроків додому. Пішов град, i вони бігли, прикрившись пакетами, тоді багато хто ходив із пакетами замість сумок, це було модно і стильно, і руки у них втомилися від важких підручників та зошитів, потім у Жоржини порвався пакет, з нього висипалися ручки… І наче це було тільки вчора, так чітко Катя згадала, як підбирала ці ручки, все ще прикриваючи пакетом голову. 

Їм зовсім не було страшно, вони їли потім морозиво, а на вулиці панував божевільно-красивий жовтень, і був останній, випускний клас, і там, за тими днями, за червнем, що здавався дуже далеким, починалося інше, цікаве, повне прекрасних подій життя. 

І Катя могла зараз з упевненістю сказати, що те, що було за тим червнем, її не розчарувало. Все було навіть краще, ніж вона могла очікувати. А Жоржина? Вона ніби заплатила за те везіння, яке випало Каті. Наче хтось там, нагорі, в кого Катя ніколи й не вірила, раптом вирішив, що несправедливо відсипатиме їй удачу обох подруг. 

Катя подумала, що може змінити все це легко і просто. Купити Жоржині квартиру, наприклад. Не найкращу, але все ж таки. Подбати про її дітей, якщо так і не наважилася завести своїх. Віддати трохи того, що їй дісталося без жодних зусиль. До того, що батькові трапився виграшний квиток, Катя жодним чином не була причетна. Просто пощастило, нічого більше. Що скаже Жоржина, якщо Катя запропонує їй це?

Жоржина спала, і Катя вирішила, що скаже про це потім. Їй так треба було трішечки щастя, а що Катя могла запропонувати, крім необхідної банальності?

Вона й сама була в напівсні-напів’яві. Уві сні Катя бачила змагання, бабусю і посилено шукала на трибунах Жоржину, точно знаючи, що її там немає і не може бути. У дійсності Жоржина крутилася і щось стогнала. Уві сні було яскраве містечко на березі Середземного моря і бугенвілії, наяву — затхле, гаряче повітря і простирадло, просякнуте потом. Сон змикав очі тисячами прожекторів і бентежив відблисками телекамер, дійсність долинала брязкотінням склянки і сором'язливим дзюрчанням, шелестом пакета, кумедним шипінням над вухом. 

«Звідки тут міг взятися комар?» — встигла подумати Катя перед тим, як раптово померти.