Роздiл 8

Те, що відбувалося, безумовно, не було ні сном, ні галюцинацією. Якась палиця боляче вперлася в бік, і Катя шерпаючи спробувала її висмикнути. Вдалося це їй не одразу, і гора мотлоху загрозливо захиталася, втрачаючи опору, але нічого все ж не впало. Від запаху хотілося чхати, почали сльозитися очі, тіло заявило, що воно занадто довго знаходилося в зовсім неправильному стані. Катя намагалась про це не думати. Їй слід вирішити, як бути далі. 

Як вона взагалі могла тут опинитися? Навіть якщо припустити, що вона знепритомніла, хто міг її перенести? Так, вона досить худенька та жилава на вигляд, але це саме той випадок, коли цифра на вагах дивує набагато більше, ніж коли терміново треба худнути. Для того, щоб підняти її на руки, потрібно було чимало сил — а щоб при цьому вона не прокинулася і не відчула — та на додачу ще й спритність. Ванька, наприклад, не ризикнув би навіть за всіх його немаленьких габаритів. 

А той, хто відправив її сюди, навіть не знав, чий гнів він випадково міг викликати. Роздратувати діючого співробітника поліції міг або дурень, або ж людина, що занадто впевнена у своїх можливостях. 

Катя нарешті встала — хоча б на коліна, адже вставати у повний зріст, не ризикуючи щось на себе скинути, вона не наважилася. Намагаючись не чинити занадто багато шуму, вона намацала те, що могло бути дверима. Судячи з усього — старі, порожні всередині, з якогось нетвердого матеріалу. Обережно постукавши, Катя зрозуміла, що не помилилася, і, навіть, якщо не зможе відкрити, то існує досить велика ймовірність, що їй вистачить сил просто їх вибити. Двері повинні відчинятися назовні — всередину просто нікуди, клямка була відсутня, і Катя почала водити рукою, намагаючись визначити, де закінчуються двері та починається стіна. Щілину вона знайшла швидко, притулилася до неї вухом, прислухалася. Плач все ще було чутно. Катя спробувала хоч щось розгледіти, але щілина була занадто вузькою, а за дверима теж була темрява. 

Або була все ще ніч, або ранок, бо світало пізно, або вже вечір, і тут Катя не могла сказати нічого певного. Якщо вечір, то їй, мабуть, уже неодноразово дзвонили, але настирливого писку-нагадування про повідомлення груп або ж самих повідомлень вона не чула. 

Її кудись перевезли? Ще менше схоже на правду! На вулиці зима, вона повинна була б прокинутися від холоду. 

Щось змінилось. Катя завмерла — плач припинився, пролунали тихі, невагомі кроки, дедалі ближче до дверей і затихли. Вона нахилилася, пошукала в темряві нещодавно витягнуту палицю і стисла її в руці, розуміючи, що як слід розмахнутися вона не зможе, а значить, треба дочекатися того моменту, поки її витягнуть назовні, і сховала руку з ціпком за спину. 

Клацнув замок, очевидно, звичайна засувка. Стулка дверей, яку тепер нічого не тримало, відчинилася назовні. 

Катя чекала. Потім хтось обережно підштовхнув двері ногою. До затхлого приміщення комірчини — чи де її там замкнули — увірвалося свіже сухе повітря, що пахло дезодорантом і чимось солодким. 

— Катю?

Голос Жоржини був спокійним і рівним. Вона стояла десь за дверима, Катя її не бачила. 

— Що трапилося? Ти де? З тобою все гаразд?

Все ще стискаючи ціпок, Катя зробила крок у кімнату. Нічого не сталося, на неї ніхто не напав. У кімнаті було темно, і було незрозуміло, чи день на вулиці, чи глуха ніч. Жоржина не відповідала. 

— Треба увімкнути світло. 

— Нема світла, — озвалася Жоржина. — У квартирі немає світла. 

— Окрім нас тут хтось є?

Катя вийшла на середину кімнати. Бачити вона могла — після попереднього приміщення їй здалося, що навкруги майже ясно. Це була та кімната, де вона лягла спати, або ж дуже схожа, потім Катя знайшла поглядом свій одяг — все-таки та. 

— Зараз немає. — Жоржина зітхнула, відійшла і сіла на край дивана. — Він пішов. 

— Хто? — насупилась Катя. — Ти що, ти… ти мене затягла сюди? Навіщо? Це ти зробила?

Їй не було страшно, хоч і варто було б хоч трохи налякатися, але її не залишало відчуття якоїсь незрозумілої гри. Тільки трохи морозило, і тому вона поквапилась вдягнутися. Жоржина повільно відповіла:

— Не я. Він сам це зробив. 

— Він? — Катя висунула голову з коміра светра. — Хто?

— Діма. Він закрив тебе туди, сказав, що повернеться і тоді розбереться. А зараз він пішов. 

Катя натягла джинси, застібнула їх, подумки вилаялася, сіла. Все зайшло занадто далеко. 

— Послухай, — крізь зуби сказала вона, — я зараз викликаю таксі та їду. Якщо ти хочеш, поїдемо зі мною... а, чорт, агент! — Вона схопилася, роззирнулася в пошуках телефону. — Де мій смартфон?

— Він його забрав, — прошепотіла Жоржина. — Забрав твій телефон, висмикнув дрота від міського, мій телефон забрав теж. І кімната ця зачинена. Нам не виїти. 

— Маячня. — Катя почала злитися всерйоз. — Хтось із нас або п'яний, або… Я відчиню вікно і кричатиму. 

— Ти не… — слабо пискнула Жоржина, але Катя вже не звертала на неї уваги. Вона підійшла туди, де, як вона пам'ятала, було вікно, намацала штори, відчинила їх. 

І вперлася поглядом у ґрати та щільні пластикові віконниці. 

Катя смикнула штору до кінця. Ґрати — щільні, дрібні, долоню можна просунути тільки вертикально — максимум дві, прути грубші за мізинець, не розігнути. Ґрати вмуровані в бетонну стіну. Є замок, але від нього, мабуть, немає ключа. І все одно — сьомий поверх. Катя обмацала віконниці — подібні вона бачила в деяких країнах, там їх ставлять від сильних вітрів. Щільні, і їх також нічим не розбити.