Роздiл 7

Катя розламувала печиво на дрібні шматочки, майже крихти, і схаменулась тільки тоді, коли Жоржина підійшла з ганчіркою. 

— Пробач, — зніяковіла Катя. — Чому ти мені не подзвонила раніше?

Вона сама не знала, що можна відповісти. Що в кожного своє життя? Що сміття з хати не виносять? Що Жоржина боялася — Катя теж їй не повірить?

— Я не могла тебе знайти, — озвалася Жоржина від мийки. Вона ввімкнула воду, сполоснула ганчірку, ретельно віджала її, розправила на краю раковини, повернулася до столу і сіла. — Я дзвонила… твоїй бабусі… мабуть, вона не передала тобі. Забула?

Катя вирішила, що бабуся навряд чи змогла б про це забути. Мала намір не сказати — так, могла, але спитати тепер не було вже в кого. 

— Ти могла б… — А що, власне, вона б могла, подумала Катя у розпачі. — Я не знаю, подивитися на форумах? Закони, поради? Я знаю, що є багато груп для жінок, які опинилися у скрутній ситуації. 

— Вони коштують грошей, — усміхнулася Жоржина. — І потім, я не дуже вірю психологам. 

— Я не про психологів, — смикнула плечем Катя. — Є волонтерські організації, де жінки, які вже впоралися з подібним, допомагають іншим. Є навіть притулки при церквах, я точно це знаю, я передавала туди речі, і свої, і племінників. 

«Ти хоч щось взагалі збиралася робити?» — хотілося їй закричати. Не через саму Жоржину, через дітей. Чи не могла вона взагалі не думати про дітей? Вони все бачили?

— Ці групи ще треба знайти, — відповіла Жоржина. — У мене немає комп’ютера. 

— Телефон? — припустила Катя. 

— У мене звичайний, кнопковий. Навіть інтернету немає. 

Катя подумала, що Жоржина невдало жартує. 

— Стривай, — замотала вона головою. — Добре, у тебе немає… але ж Настя вчиться? Як? Усі школярі зараз із планшетами замість підручників, з електронними щоденниками!

— Настя має планшет. І інтернет у ньому є. Мобільний. Але ж я не могла шукати таке з її планшета, як ти вважаєш? Якби хтось це побачив?

Із цим Катя не могла не погодитися. Так, вона особисто вміла і шукати через «режим інкогніто», і видаляти частину історії, але також знала, що для багатьох людей це темний ліс. А випадково наткнутися дитині на подібну інформацію було як з гори бігти — і вже геть, абсолютно ні до чого. 

 — Я тільки хотіла, щоб діти нічого не знали, — тихо пояснила Жоржина. — Тому я ніколи не кричала, ніколи не чинила опір. І розповісти своїм все як є я теж не могла. 

— Що ти тепер робитимеш? Я думаю, найкраще — винайняти квартиру, — прикинула Катя. — Так, щоб твій колишній чоловік не знав, де ти є. 

— Він може дізнатися про це у школі, — усміхнулася Жоржина. — Я вже думала, і як бачиш, це замкнене коло. 

— На цій школі Київ не закінчується, — нечемно обірвала Катя. — Школу можна знайти іншу. Інший район, квартира, все інше, де ніхто не знає ні тебе, ні твого чоловіка. Якщо сидіти і нічого не робити, нічого не зміниться — зовсім. Припустимо, ти махнула рукою на себе, але діти ростуть, не сьогодні-завтра вони зрозуміють без твоїх пояснень. І що тоді?

Жоржина вкотре почала терти скроні. 

— У тебе голова болить?

— Ні, просто… це нервове. Не звертай уваги. 

— Якщо тобі потрібні гроші, я дам, — беззаперечливо сказала Катя. — Можеш вважати, що це подарунок дітям. Ну, або якщо зовсім замучать докори сумління, потім повернеш. — І вона трохи нервово засміялася. — Квартиру зараз можна винайняти за день, у мене є інтернет, зараз пошукаємо, завтра зранку збереш найнеобхідніше і поїдеш. Забереш дітей, заборониш їм спілкуватися з батьком… — Катя похапцем згадувала будь-які деталі, які були їй відомі про такі випадки. Щось там якось робити можна, але як? — Поміняєш сім-карти, щоб він не міг їм дзвонити. А якщо він вважатиме, що ти обмежуєш його спілкування з дітьми, то нехай розшукує через поліцію, через суд, як захоче. 

— У тебе все дуже просто, — губи Жоржини трохи здригнулися, — так не буває. Ось так взяти і…

— А не треба нічого ускладнювати. На своїй роботі я навчилася швидко та правильно приймати рішення. А ще приймати правильні рішення за інших людей. Ти боїшся?

— Так, трохи. — Жоржина уважно стежила, як Катя витягує телефон. — Я ще зроблю чаю?

Катя кивнула, не відриваючись від телефону. Вона знайшла кілька сайтів, спритно вбила потрібні дані, кілька агентів наразі були онлайн, і поки Катя дивилася інші варіанти, одна навіть відповіла. Жоржина потихеньку побрязкувала посудом — слідуючи своїй охайності, чашки вона помила, кинула свіжі пакетики. Катя спостерігала за нею краєм ока. 

— Ну ось, — нарешті сказала вона. — Є один варіант, агентка згодна під'їхати завтра о десятій ранку. Далеко звідси, доведеться брати таксі, але це нестрашно. Збери поки що речі?

Жоржина поставила чай перед Катею, благально подивилася їй у вічі. 

— Не треба. Давай, збирайся, багато речей не бери. Дитина все одно до літа виросте, а ти даш собі раду й так. 

Катя відповіла агентці, поклала телефон на стіл, взяла чашку. Трохи винувато подивилася на печиво, ніби вирішуючи, чи варто розшматувати ще одне, чи все ж таки не треба. Жоржина налила чай собі, сіла, виглядаючи при цьому дуже невпевнено, потім підвелася.