Роздiл 6

— Вибач, довго чекаєш?

Катя дивилася на невисоку, худеньку білявку, що стояла у дверях, і відмовлялася визнавати, що минуло двадцять років. 

Начебто вони тільки вчора розлучилися, а вона лишилася тією самою студенткою: довге волосся, пряме і неукладене, ніякої косметики — не змитої, а саме ніякої, простора футболка, домашні м'які штані. Дивовижна фігура наче й не народжувала двох дітей, світлі, майже прозорі очі, як у дитини, спокійні та трохи наївні. Не тільки голос Жоржини не змінився, вона сама ніби пройшла через машину часу, залишившись дев'ятнадцятирічною дівчинкою. 

— Знайшла її? — замість відповіді спитала Катя. 

— Ні, не знайшла. Проходь, — Жоржина відступила. — Я тобі зараз все поясню. 

Катя зайшла у квартиру. Теж немов із минулого, але не так, як квартира бабусі, — із дев'яностих років. Трохи безглузда, кричуща псевдорозкіш, золоті ручки на меблях, паркет, пінопластова стеля з панелями, що вже місцями відклеїлися. Катя зняла одяг, взуття, переклала телефон у кишеню джинс. Жоржина прибрала все в стінну шафу — тут був майже ідеальний порядок. 

— Будеш каву?

— Краще зелений чай, — сказала Катя. — Якщо кава, то з молоком. 

— У тебе досі режим, — захопилася Жоржина. — І така ти... я навіть не знаю. 

— Яка? — Катя виструнчилася. 

Жоржина знизала плечима. 

— Не знаю. Чужа? Не мені, а просто…

— Я зрозуміла, — невдоволено сказала Катя, — іноземна. Десять років нікуди не викинеш. 

Жоржина кивнула, пройшла на кухню, Катя слухняно пішла за нею. Клацнув чайник, Жоржина почала накривати на стіл. Катя подумала, що на жінку, що щойно помітила зникнення своєї дитина, та зовсім не схожа. 

— То що з дівчинкою? — нагадала Катя. — Ти дивилася її речі, шкільне приладдя? Дзвонила комусь?

Жоржина зітхнула. Сіла на табуретку, посміхнулася довірливо та обеззброююче. 

— Розумієш, я… мені дуже ніяково. Я сама дурепа, схвилювала тебе, змусила приїхати. Загалом, я просто заснула, а коли прокинулася, пішла перевірити, як Настя, ну… — Вона зам'ялася. — Я просто забула, що вона поїхала до бабусі. Матері чоловіка. Я дуже втомлююся на роботі. 

Катя ледве стрималася, щоб не завести вгору очі. 

— А як же школа? — спитала вона. 

— Вона хворіє. Настя хворіє, — пояснила Жоржина. — Я не знаю, як я взагалі могла про це забути. А тобі, мабуть, завтра вранці на роботу. 

— Ні, маю зараз практично вільні дні. Усі бігають перед святами, ніхто не переймається, не думає про заняття... Група в мене тільки післязавтра ввечері, тож… Не переймайся. 

— Я рада, що ти приїхала. Щиро. 

Чайник дійшов до точки кипіння, виплюнув клавішу, Жоржина почала заварювати чай. 

— Чудово виглядаєш. Завжди така була, але зараз я просто тобою захоплююся. Маєш напрочуд гарний вигляд. Одночасно просто і так ефектно. 

І вміння говорити правду в неї за ці роки теж нікуди не зникло, зауважила Катя. Як таке взагалі можливе — подумала, але нічого не сказала вголос. 

— Тримай. І пробач ще раз, ти витратилася на таксі. Чи ти маєш свою машину?

— Я так і не навчилася їздити Києвом, трохи покривила проти правди Катя. Автівка в неї була, але вона вкрай рідко нею користувалася через затори, а взимку і зовсім тримала в гаражі, тільки зрідка вибираючись на лижні прогулянки за місто. — Маю мотоцикл, але зараз зима. Та не про мене зараз, я все думала, як ти? Маю на увазі твоє розлучення. Все вирішилося мирно, так? Діти залишилися з тобою чи ви вирішували питання через суд?

— Ми самі домовились. Син частіше з батьком, батько йому потрібніший, а дочка живе зі мною. Але я не обмежую їх зустрічі. Та й нова дружина Діми добре ставиться до дітей, своїх у неї немає. 

— Чому він хотів відібрати у тебе дітей?

Катя не могла не поставити це питання. В Іспанії таке трапляється часто-густо, але Україна все-таки надто традиційна в цьому сенсі — діти, як правило, залишаються з матір'ю. 

Жоржина потерла пальцями скроні, глянула на Катю, закусивши губу, потім все ж відповіла, наче трохи неохоче:

— Мій чоловік — непроста людина. Він… ніби… просто хотів ускладнити мені життя. 

Катя кивнула. 

— Хто він такий?

— Звичайний менеджер… Ну не зовсім звичайний, там велика фірма, а він начальник відділу, знає багатьох досить впливових людей. 

— А перший чоловік? Той, який?.. 

— Анатолій, — Жоржина посміхнулася, сіла знову на стільчика, присунула до себе чай, відпила. — Ми розлучилися, коли Насті було три роки. Він, здається, кудись поїхав за кордон працювати, я не знаю, ми з ним давно не спілкуємося, і дочка його не хвилює. Діма, мій колишній чоловік, вважає Настю своєю донькою та різниці між дітьми не робить. 

— А як він хотів відібрати у тебе дитину, якій він навіть не батько? — здивувалася Катя. 

— Не знаю, — знову потерла скроні Жоржина. — Я тоді так злякалася, а потім, коли ти вже надіслала мені повідомлення, він почав мені телефонувати, говорити, що ми все владнаємо, що все буде як раніше, я вимкнула телефон. Якщо чесно, то я не хотіла, як раніше.