Роздiл 1

Стара квартира пахла пилом. І трохи лавандою та ладаном. Крізь продерті поколіннями котів штори і пожовклий тюль пробивалися промені сонця і лягали на витерту, скрипучу на кожному кроці дерев'яну підлогу. 

І котів уже не було років десять — відколи бабуся вперше потрапила до лікарні, їх більше не заводили, а і підлогу востаннє фарбували за життя дідуся, задовго до того, як Катя народилася. І штори ці, і тюль, і меблі — стару «стінку» з гірками і безцінним колись кришталем Катя пам'ятала з самого дитинства. І навіть запах викликав згадки про зошити, важку праску, що шипить від бризків, та вічний острах спалити перекошений піонерський галстук, про зелену лампу на столі і намертво прикручену стругачку для олівців, ненависну Лєну Стогову з її родиною та незмінні святкові гвоздики. 

Гвоздики теж були з того часу, що пішов назавжди, а бабуся любила їх — червоні, білі, жовті — та будь-які, і Катя, вдихнувши глибше, щоб прогнати клубок, що застряг у горлі, поправила квіти в старiй, як і все в цій квартирі, чеській вазі, що теж колись була безцінною, а зараз анічогісінько не коштувала. 

Та i бабусі більше не було, і Каті треба було якось навчитися з цим жити. 

Їй постійно здавалося, що бабуся ось-ось покличе її голосом, що дедалі слабшав, але все ще прорізувалися в ньому наказові нотки. Що вона повільно, ледь-ледь переставляючи ноги, вийде зі спальні і попрямує на кухню або в туалет. Катя вслухалася в тишу квартири і чи то боялася, чи то жадала почути голос або ж кроки, тому що найбільше у світі хотіла, щоб цього не було. А бабуся — бабуся була. 

Вона і здавалася вічною — красива, ефектна жінка похилого віку, завжди доглянута, завжди з елегантно укладеним волоссям, що аж до самої хвороби стежила за собою з ретельністю, невідомою жодній сучасній кінозірці. Ані батько, ні мати, ба — навіть молодший брат не були для Каті такими ж важливими, як ця сувора й елегантна дама. Хоч бабуся і дорікала їй за те, що не носить комбінацію і спідницю, за те, що спорт — не заняття для гарної дівчинки, і за те, що не доїдає суп, i що місяцями поспіль зникає на зборах. Але Каті байдуже було на те. Неважливо було це бурчання, бо ні мати, ні батько, ні брат не приходили на жодне змагання, їхні очі не горіли хвилюванням та азартом, і ніколи, жодного разу, навіть коли Катю відібрали до Олімпійського резерву, ніхто з них не плакав від щастя. Бабуся приходила, бурчала — і плакала. 

Бабуся мешкала поряд з Інститутом фізичної культури, і саме тому вона забрала «цю пацанку» до себе. 

«Розтелепа моя!» 

Катя й не помічала, що по її обличчю течуть сльози. Ані тоді, коли їй повідомили, що бабуся знову в лікарні, ані в далекому аеропорту, з якого Катя не могла вирватися через грозу, ні пізніше — ні в морзі, ні в церкві, ні на похороні, ні на поминках вона не плакала. Знала, що бабуся це не схвалила б: «Спортсменки не плачуть!» або «Зморшки з'являться!» — бабуся, люба мила бабуся, вся зіткана зі стереотипів та протиріч, хіба стала б Катя тією, ким стала, якби ж не вона?

Квартира відходила Каті за заповітом. Потрібно було пережити гнів двоюрідних братів і сестри з їхніми нащадками, верески тітки і п'яну мармизу дядька, попереду ще чекала сильна моральна підтримка в особі молодшого брата Ваньки, в присутності якого миттєво затуляли пельки навіть найневдоволеніші, полегшення на обличчях матері та батька. Їм була не потрібна квартира, як не потрібна і Ваньці, та й самій Каті, їм усім було геть зовсім нічого не потрібно, але Катя знала, що бабусин подарунок вона нікому не віддасть. Це була остання воля, бабусине бажання, і Катя подумки вже зважала, чи зможе вона коли-небудь перебратися сюди жити зі своєї «двушки» у новобудові у затишному житловому кварталі, бо все — кожна вазочка, кожне рипіння мостин, кожна зазубринка на старих меблях — все тут нагадуватиме їй про бабусю. І водночас вона розуміла, що й міняти нічого тут не хоче. Ані шпалери, ані тюль, ані меблі. 

Тільки телефон Катя купила, коли у всьому місті змінювали мережу: старий дисковий апарат уже не працював. І зараз телефон запискотів, вимагаючи уваги, наполегливо, пронизливо, руйнуючи тишу і не залишаючи жодної надії на те, що ось-ось бабуся покличе Катю з кімнати. 

Катя дивилася на телефон і зволікала. Бабусині подруги давно померли, бабусі й самій було майже дев'яносто два — вік, якому б позаздрили навіть жваві європейські сеньйорки, але Катя все одно не хотіла нікому пояснювати, чому Олександра Едуардівна не може підійти до телефону. 

А телефон продовжував дзвонити. Може, подумала Катя, це хтось із родичів, тих, хто достеменно знає, що вона саме тут. Чи нотаріус, чи соціальна служба, абощо. Або ж двоюрідні брати, хоча ці крокодили з’явилися б без попередження. Ні, виправилася Катя, вони ж вважають, що Ванька тут з нею, а це означає — ні дзвонити, ні приходити в цю квартиру вони не стануть. 

Вона потяглася рукою до слухавки. 

— Алло. 

— Доброго дня, чи можна, будь ласка, Катерину?

*** 

— Доброго дня, чи можна…

— Привіт. — Власний голос Каті здався непевним та чужим. — Я тебе впізнала. — І чомусь Катя посміхнулася. — Так, одразу впізнала. Як ти?

Вона не спитала, чому раптом пролунав дзвінок. Двадцять років вони не спілкувалися, життя розмело їх, розкидало, здавалося, що все давно в минулому забуте. Катя не любила соціальних мереж — уваги свого часу наїлася досхочу, ще до «епохи фейсбуку», — з опікуванцями переписувалася в месенджерах. Але вона була рада почути голос, тому що він теж був частиною життя, в якому була бабуся, і зараз він був доречним, закономірним, необхідним.